Поляниця

Найближче проживання

Поляниця - село Болехівської міськради Івано-Франківської області. Лежить на сході Івано-Франківщини в межах Прикарпаття і долині річки Сукіль. В межах Поляницької сільської ради знаходиться памятка державного значення Скелі Довбуша. Село Поляниця розкинулося в уголовині гірської річки Сукіль (яка тече посеред села). Село розташоване неподалік від містечка Болехів (в 13 кілометрах на північний схід від його центру), та межує з селами: Труханів (з заходу - на Львівщині) і Буковець (на півдні), та Бубнище і Тисів (з півночі). Проживаючи в гірській місцині, більшість мешканців села працюють в лісництві та пораються в своїх селянських господарствах, а також мають можливість працювати на підприємствах міста Болехів.

Перша письмова згадка про село належить до 1578 року. Вірогідніше за все, перші поселенці появилися тут в часи правління князя Данила Галицького, першій половині ХІІ ст. Це мусіли бути лісоруби, мисливці. Навколишня місцевість багата лісами, дичиною, а поруч, в Болехові, почало розвиватись ремісництво: солевиварювання, деревообробка, вичинка шкір. Ліс можна було доставляти як кіньми так і сплавом по річці. А ще тут, на границі князівства, подібно до природної, скельної фортеці Тустань, могла стояти залога. Сюди, через Болехів, Тисів на Труханів, древньовідоме Синевидське проходить сама пряма і зручна, оминаюча часто повноводні річки дорога з Галича на великий шлях, до Карпатського перевалу. Якраз тут знаходиться укріплений скельний масив, відомий загалу як "Скелі Довбуша". А що це скельна фортеця, облаштована безсумнівно для тривалої оборони.
Підтвердженням подібного припущення можуть служити назви урочищ по даному шляху як Ворітці (Ворота), Границя, Башта, Рубань, як місце побоїща. Внизу скель, біля річки, на поляні (звідси і назва села - Поляниця) могли проживати як воїни так і їхні сім’ї, прислуга, а в випадку небезпеки швидко сховатись чи зайняти оборону на неприступних скелях. Вказаний період характерний частими набігами ординців на південно-західну Русь. Батий вогнем і мечем пройшовся по Волині і Галичині, розоривши більшість міст, дальше шлях його пролягав через Карпатські перевали на Угорщину. Один з таких шляхів обов’язково був по вказаному маршруту (підтвердження цьому в топононімах). І вони були названі вперше, були важливі і в такій назві збереглись до наших днів. Не випадково в сусідніх селах поширені прізвища Буджерин, Феджерин, Гаджун, Мурза. Після поразки в 1672 році татарської кінноти у битві з вояками польського короля Яна Собєського під Журавно багатьох підданих кримського хана розселили в Галичині, зокрема в Тисові. Але якісь могли поселитись і раніше. Навіть назва річки Сукіль тюрського походження: су-вода, кель-біжить. Тут є своя легенда, досить правдоподібна і на щось схоже описане Іваном Франком в його повісті "Захар Беркут". Вище села Поляниці є місцина де близько сходяться дві гори, називається Башта. Між ними якраз протікає швидкоплинна гірська річка, залишаючи з одного боку вузький прохід для дороги. Зробивши гать на річці, а решту проходу заваливши стовбурами дерев, хоробрі бойки чекали на непрошених гостей. Наблизившись до завалів передові ординці починали вигукувати "Башта! Тут не пройдемо!" попереджуючи насідаючих задніх, шукаючи якогось проходу. Тут було відкрито гать на річці і все це понеслось на скупчене військо. З криками "су-кель!" почалась панічна втеча.
Село, як і навколишні, вірогідно мало час свого занепаду і нового розвитку. Причиною могли послужити ті ж завойовники, а також якийсь мор – холера, що викосили практично все населення. До даного часу збереглись сліди кладовища, який так і називають – холерний. Це як наслідок що не все збереглось в народній пам’яті, не передалось через покоління. Наприклад, про вказаний скельний масив, роль його укріплень так і нікому не відомі, підземелля, яке починається біля русла річки і веде кудись в глиб гори… Подібне має місце і в сусідньому Сукілі. Яка доля церкви-лаври, крупиці інформації про яку збереглось, що це за підземельні ходи під горою Лаврівка, випадково відкриті внаслідок зсуву грунту – залишається тільки здогадуватись. Знаходили тут і римські монети, срібну чашу з якимось малюнком, древню шаблю.
Недалеко від Поляниці в урочищі "Зарінки" були кузні та печі для виплавлення заліза. До цього часу збереглися рови довжиною 125-150 метрів, якими подавалась вода та залишки перепаленої руди. В урочищі "Озерів" шляхом спалювання деревини добували харчову соду-поташ. З цього часу за даною місцевістю залишилась назва "Поташня".
В господарських цілях активно використовувались можливості річки. Найчастіше мольовим способом сплавляли дрова. Так, у 90-х pp. XIX ст. по річці Сукіль транспортували до міста Болехова близько 15 тисяч м3 букових дров і 3-5 тисяч м3 смерекового лісу щорічно. За підрахунками польського інженера С. Кохановського, протягом 1882-1909 pp. цією водною артерією бойки доставили майже 620 тисяч м3 деревини.
В 1908 р. в селі було створено Поляницьке надлісництво, в яке входили ліси від села Тисова до Брязи (нині село Козаківка). 1912 року через село прокладено вузькоколійку від Болехова до урочища „Герява" та сіл Лужки - Слобода Болехівська довжиною 32 км. 1956 року колію розібрали, а деревину з гір почали звозити автолісовозами.
Площа території сільської ради 4531 га, площа населеного пункту 659 га. В центрі села 1850 року була побудована дерев'яна церква святого Димитрія. З 1913 по 1917 роки сільською управою керував війт Яцинин Михайло Прокопович ( старий війт ). 3 1918 по 1920 р. війтував Дубів Федір (Ганчуків). За даними перепису 1935 р. в селі проживало 895 українців, 53 поляки, 4 жиди.
Перед початком Першої світової війни з Австрії до села прибули два брати-підприємці Райси. Молодший Людвіг заклав у селі тартак (лісопилку), на якому працювало 12-17 осіб. Був побудований водяний млин, робота якого забезпечувала виробництво електроенергією. Вже пізніше, після замулення ставка перед млином внаслідок повені на річці Сукіль, була запущена парова котельня, яка приводила в рух електричний генератор. Частину струму почали подавати для сільських потреб. Повністю село було електрифіковано на початку 60-тих років, коли проклали лінію електропередач з міста Болехова. З початком Першої світової війни до австрійської армії покликано 32 осіб з Поляниці. Половина з них вижила, окремі вояки після повернення поповнили ряди УГА.
1938 року в урочищі "Залучшиха" підприємці з Борислава заклали шахту для видобутку гірського воску - озокериту. На шахті працювало до 30 осіб. Віск був доброї якості. Перед початком Другої світової війни уряд Польщі з невідомих причин наказав закрити шахту. В міжвоєнний період в селі працювали українські товариства Просвіта, Сільський господар, Рідна школа та Пласт. Були відкриті початкові класи, навчання проводилось на польській мові. За пайові внески громада села відкрила два кооперативні магазини, куплено механічну молотарку та віялку. Головою кооперативу був Шмега Федір.
Вранці 22 червня 1941 р в небі над селом появилися фашистські літаки. Через деякий час в село прибули передові частини німецького війська. Почалися арешти активістів ОУН. Молодих дівчат та юнаків почали вивозили на роботу до Німеччини. З кінця 1943 року молодь села почала поповнювати загони УПА.
В липні - серпні 1944 року партизани напали на фашистів, що відступали в гори до так званої "Лінії Арпада" - потужного укріплення, що проходило головним карпатським хребтом. Було здобуто багато амуніції та продовольства . Під натиском радянської армії фронт перемістився вище в Карпати. З 12 серпня 1944 року в селі розпочалось відновлення більшовицької влади. Новий окупант розпочав з контингенту - продуктового податку, що складав: 150 кг зерна з двору, 250 літрів молока від корови, 60 кг. м'яса, 150 яєць. З кожного робітника, який працював, стягували майже половину зарплати на "добровільну" державну позику. Почалися пошуки всіх хто в якійсь мірі був чи підтримував зв’язки з націоналістичним підпіллям. Цілі родини, навіть з маленькими дітьми було репресовано. Багато з них залишилось на вічний спочинок в землі Караганди, Воркути, Магадану…
1955 року за рішенням бюро райкому компартії всі родючі землі навколо села Поляниця забрали в селян і передали новоутвореному в сусідньому селі Тисів колгоспу "Дружба", який так і не прижився через нерентабельність в гірських умовах. Ліси та пасовища передано Болехівському лісокомбінату та лісництву. Селяни опиралися владі, проте всіх, хто хоч якось висловлював невдоволення, судили. Другою була акція запису в колгосп, що також викликала репресії з боку влади до господарів, які за короткий час втратили все. А наостанку й волю. Так почалося колгоспне кріпацтво. Тому невипадково збройний опір тривав до 1955 року, незважаючи на терор, провокації, масові вивезення та арешти. В боротьбі за незалежність загинуло 49 осіб, засуджено 30, репресовано (вивезено) 61 особа, загинули на фронтах 13, троє пропали безвісті.
В селі було побудовано і відкрито двоповерхове приміщення сільської лікарні, яку згодом було закрито як не рентабельну. На даний час тут ФАП, стоматологічний кабінет, аптека. Вирішується питання про будівництво нового будинку культури. В селі кілька продуктових магазинів приватних підприємців, за межами села по шляху до "Скель Довбуша" чотири кафе-павільйони, один туристично-відпочинковий комплекс, форелеве господарство. Діти навчаються і здобувають освіту в середній школі. З працевлаштуванням дорослого населення маються відповідні труднощі. Незначна кількість працює на приватному місцевому лісозаводі, частина в лісництві. Більшість займається особистим селянським господарством, вести яке надто складно враховуючи низьку родючість грунтів. Тому масово практикується виїзди на сезонні роботи, пошуки кращого заробітку за рубежем.

В селі діє греко-католицького обряду церква Великомученика Димитрія. В році два дні храмових св’ят: на Димитрія - 8 листопада та Стрітення Господнє -15 лютого. Вшановуються та підтримується проведення в давніх традиціях Великодніх та Різдв’яних свят (коляда, вертеп, вартування-очікування при вогнищі біля церкви Воскресіння Христового), так і ще древніших, мабуть язичеських Івана-Купала, запалювання та спускання з гори Чорногори коліс в ніч на Юрія Непереможного - 6 травня.
З метою збереження оригінального в геоботанічному відношенні гірського масиву, цінних природних та історико-культурних комплексів та об’єктів, створення умов для ефективного туризму та відпочинку, в 1996 році був створений Поляницький регіональний ландшафтний парк. До його складу увійшли як скельний резерват "Скелі Довбуша", гірське озеро так і частина лісів та гірських лук лісництва.
Культурне й політичне відродження села починається з 1989 року, коли в селі створюється осередок Товариства української мови, відтак Руху. Хоровий колектив та аматорський театр, яким керували відповідно Зеновій Дубів та Дубів Федір, під час виборчої кампанії 1990 року дали концерти в 65 селах області, виїжджали з агітвиступами в східні області України. Всі свідомі українці долучились до процесу утвердження незалежності держави мирним шляхом. Активну участь взяли молоді люди Бубнища, Поляниці в святкуванні 620 - річчя Болехова. Село має надзвичайно високий потенціал для розвитку туризму.

У селі є Поляницьке лісництво Болехівського лісокомбінату. На території, підпорядкованій лісництву, розташовані природоохоронні території: