Підзахаричі

Підзахаричі - село в Україні, в Чернівецькій області, Путильському районі. Орган місцевого самоврядування - Підзахаричівська сільська рада. Населення становить 443 особи.

Засноване 1774 року. Територія, на якій пізніше заснували село входила до складу Київської Русі, пізніше - Галицько-Волинської держави. В часи середньовіччя перебувала у складі Молдовського князівства. У 1775 Габсбурги відібрали у ослабленої Османської імперії Буковину і до 1918 року село перебувало у складі Австрійської монархії як частина імперського краю Буковина.

З 28 листопада 1918 року село, як і весь буковинський край було окуповане Румунією. Водночас протягом 1918-1939 років село перебувало у прикордонній зоні Румунії та Польщі, кордон пролягав по річці Черемош. З 1940 року у складі УРСР. Вже 1941 року румуни, як союзники Німеччини, тимчасово відновили свою окупаційну владу в селі. З 1944 року село остаточно у складі України.

Про заснування села і про його назву існує цікава легенда. У час, коли на гуцульських землях по черзі панували то татари, то поляки, не даючи спокою місцевим мешканцям, на вершині гори, що підвищується над теперішнім селом, неподалеку від гірського озера оселився чоловік на ім’я Захарій. Тут же він розвив власне господарство, тримав коней, биків, овець. Якось серед білого дня на дворі стало темно, нібито настала ніч та почалась злива з сильним вітром. Коли Захарій почав збирати у купу свою худобку, то виявилося, що найкращій бичок зник. Подібне повторювалося кожного дня. Одного дня Захарій підійшов до озера і побачив, що вода в ньому червона, наче кров. Коли його бичок підійшов до озера, щоб напитися води, звідти винирнуло двоголове чудовисько і схопила бика. Захарій вистрілив у звіря з рушниці, але чудовищу на цей раз вдалося втекти, перелетівши гори та сховавшись за Черемошом.

Наступного разу Захарій ґрунтовно підготувався до зустрічі з чудовищем, зарядивши рушниці стальними лезами. На третій день очікування чудовисько з’явилося, щоб напасти на Захарія. Рушниця наче сама вистрілила у звіря та осліпила його вогнем. Поранене чудовисько повисло на буковому суці, а з його тіла капала чорна кров. Захарій взяв гостру сокиру та відрубав чудовищу по черзі одну і другу голови. Після цього вода в озері стала чистою, береги вкрилися густою рослинністю, а людська худоба більше ніколи не зникала. Неважко здогадатися, що прообразами двоголового чудовища стали татарські орди та польська шляхта.

Мешканці цієї місцевості побачили в Захарії визволителя і захисника, та почали селитися під горою, на якій жив Захарій. Так виникло поселення, яке спочатку називалося Захарчи, пізніше – Підзахарич, і в решті отримало сучасну назву Підзахаричі.

Практично до кінця ХХ століття до будівництва дороги з Кутів до Розток сполучення села з зовнішнім світом влітку здійснювалося через перевал Німчич. А в зимовий період Підзахаричі майже на півроку залишалися відрізаними від цивілізації. Це сприяло збереженню в селі старих народних традицій та місцевого гуцульського колориту. Майже всі мешканці села і сьогодні ходять у вишиванках, тут справляються колоритні весілля, а кожна хата фактично є творчою майстернею чи музеєм, а кожна сім’я – родинною школою мистецтв. Відрізняються й мешканці Підзахаричів й почуттям гумору: полюбляють жарти, люблять підбадьорювати власними гуморесками, примовками, завдяки чому село отримало славу «Гуцульського Габрова».

В цьому маленькому селі діють 5 музеїв народних ремесел, найцінніший з яких – музей мистецьких робіт народної майстрині – художниці Ксенії Колотило. В центрі Підзахаричів розташований музей етнографії та краєзнавства Гуцульщини, в якому представлені предмети старовини, писанкарства, вишивки, різблярства.

Поруч з музеєм встановлений своєрідний дерев’яний пам’ятник – «гарчику»-велетню, який вже встиг стати символом села. Гарчиком на Гуцульщині називають деревяну посудину, яка нагадує величезну кружку, що слугує для зберігання кисломолочного напою – гуслянки.

Починаючи з 2001 року в останні вихідні вересня Підзахаричі перетворюються на центр паломництва цінителів гуцульських традицій не лише Буковинської Гуцульщини, а й усього гуцульського регіону України і, навіть, Румунії. Тут в музеї етнографії та навколо гігантського дерев’яного гарчика відбувається щорічний етнографічний гуцульський фестиваль-ярмарок «Захарецький Гарчик» – свято національної культури, етнічних традицій та ремесел. Воно проводиться з метою сприяння розвитку сільського туризму, популяризації унікальних природних ресурсів краю та об’єктів його історико-культурної спадщини, відродження та примноження національних звичаїв гуцулів, пошуку молодих талантів.

З ранку до вечора на фестивалі лунає традиційна гуцульська музика, численні фольклорні колективи показують свою майстерність, а гості фестивалю пробують свої сили у ремісництві, різблярстві, розкрашенні писанки. Серед юних гуцулочок проводиться конкурс «Гуцульська Чічка» («чічка» на місцевому діалекті означає «квітка»), де молоді квіточки змагаються на гідність, талант, кмітливість та інші якості господині.

На фестивалі можна скуштувати традиційні гуцульські страви: гуслянку, мамалигу, придбати вироби народних майстрів, спробувати себе в якості різбляра чи писанкаря. Для гостей фестивалю діють майстер класи з традиційних видів гуцульського мистецтва.

Поруч з музеєм та «гарчиком»-гігантом – криниця-журавель, а стежка, що веде вгору, приведе нас до церкви Святого Василя. Дерев’яна церква і дзвіниця побудовані у 1876 році.

Архітектура її типово гуцульська: три верхи на восьмериках, нава значно ширша за бабинець та вівтар. Майже вся церква, крім нижніх зрубів, одягнена в блискучу бляху.

Церква розташована на схилі, а від неї відкривається чудовий вид на село і долину Черемошу.

Якщо піднятися гірською стежкою на вершину гори, що височіє над Підзахаричами, то серед нагромадження величезних каменів-вапняків знайдемо печеру, названу на честь Олекси Довбуша. Дійсно, легендарній ватажок перебував у 1741-1742 роках Довбуш навколишніх поселеннях: Вижниці, Путилі, Розтоках, Довгопіллі, а за переказами місцевого населення, одним з місць перебування була саме ця печера. З румунських архівів відомо, що в ті часи секретар покутських маєтків Потоцького звернувся до молдавського господаря Маврокордата зі скаргою про те, що “покутський ватажок опришків Олекса Довбуш, якого переслідують польсько-шляхетські власті, за їх точними даними подався тепер на зиму на молдавський бік, щоб там заховатися”. Починаючи з 1742 року центром діяльності опришків стає сусіднє село Розтоки.

Вхід до печери розташований під кутом 30 – 40 градусів на північній частині скель, висота входу до 2,5 метрів. Довжина печери сьогодні складає 10 метрів, хоча за переказами раніше вона становила 30 метрів. Також кажуть, що у часи Довбуша вона з’єднувалася з галицьким берегом Черемошу.

До печери можна піднятися і з боку Виженки, якщо підніматися від церкви Івана Сучавського вгору вздовж струмка Лисковець до його витоків, а потім – гірською стежкою до вершини гори. В обох випадках, для добирання до печери та її огляду краще мати провідника.