Княжолука

Княжолука - село Долинського району Івано-Франківської області. Центр сільської ради, розташований на відстані 11 км від райцентру та залізничної станції міста Долина, за 71 км від Івано-Франківська та 4 км від шосе Львів - Івано-Франківськ. У селі зараз налічується 1 072 двори та 3 238 жителів (дані на 01.01.2013 року).

Вперше Княжолука згадується в письмових джерелах кінця ХІV ст. Село одне з найстаріших у Долинському районі. Вперше згадується у грамоті від 29 червня 1394 року, де вказано, що король Ягайло віддає своєму слузі Данилу Дажбоговичу Задеревецькому кілька сіл у Жидачівській і Галицькій волостях та підтверджує його право на володіння тими селами, які він купив або обміняв. Княжолука була обміняна на Сяхів, що на Львівщині. З контексту цього документа відомо, що Княжолука, як населений пункт, давно існує. Походження назви села не вказує, що засновником був котрийсь із великих князів Галицьких. Ймовірно, воно заселене феодалом-землевласником, що мав лише титул, але не мав князівських повноважень. У ХІY ст. значна кількість князів підпала у васальну залежність князя литовського і поступово втратила державну владу. Отже, засновником цього населеного пункту був феодал-землевласник, який титулувався князем. А оскільки село розташоване на луках пообіч Свічі, то одержало відповідну назву КНЯЖОЛУКА.

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується піп (отже, уже тоді була церква) і 2 лани (близько 50 га) оброблюваної землі. Тяжке становище селян за часів панування золотоординських завойовників, угорських феодалів, австрійських баронів та польської шляхти спонукало до опору з їх боку.

Відомо, що в 1961 році (перевірити) 45 селян Княжолуки вийшли на лани пана (попа) Яна Браткоського в селі Гошів і вижали 400 кіп збіжжя. 1657 року селяни сіл Княжолука, Новоселиці і Липи об’єднавшись, прийшли в маєток українського шляхтича Івана Вітвицького і побили його дружину, а в 1661 році організовано захопили панське майно.

Зі слів старожилів відомо, що за селом, де тепер хата Гайнюка Григорія, з горішньої частини села, стояли великі ворота, які закривались під час набігу орд татарських ханів. Тому сім’ю Гайнюків прозвали “за ворітними”. Зберігаються перекази, що гориста місцевість біля Княжолуки від назви суха Вежа-Зайчисько була скарбницею Галицько-Волинського князівства.

На протязі ХVІІ ст. селяни декілька разів виступали проти феодальної несправедливості. Волелюбні та горді прикарпатці не скорилися поневолювачам. Ніхто не зміг знищити їх культуру, мову, почуття любові до краю. Вони вели героїчну боротьбу проти соціального й національного гніту і через віки пронесли свою культуру, свої національні традиції до наших днів.

У селі Княжолука зберігся чи не єдиний в області, а можливо і загалом на Прикарпатті, діючий водяний млин. Про цей млин збереглася добра згадка в старожилів усіх довколішніх сіл. Вантажені зерном вози скрипіли вдень і вночі. Аби звальцювати борошно, треба було домовлятися заздалегідь і майже тиждень чекати своєї черги. Поза нею тут мололи лише ґаздам, які справляли весілля або поминки. Тоді ніхто й слова не казав. За пам’яті старих людей у нашому селі мололи збіжжя три млини: млин Коха, млин Дігля, млин Мошмана.

Але найбільшої слави зажив той, що працює понині. Це млин Мошмана. За іншими і сліду не лишилось. Тут млинкували все: жито, пшеницю, овес, ячмінь, біб, горох, квасолю і навіть жолуді на корм свиням. Отак господарювали наші діди! Теплий спомин залишив по собі німець на прізвище Мошман, який збудував цей млин у 1922 році. Доля не прихиляла своє крило його родині. З дружиною виколисали вісімнадцятеро дітей, дев’ятеро з яких у молодім віці взяла на вічний спочинок земля. Шістьом синам, яким судилося жити, батько вибудував кожному по млину. Окрім Княжолуки Мошмани хазяйнували в Стрийському, Рожнятівському, Калуському і Галицькому повітах. І від них, як і від інших, на берегах річок і сліду немає. Але живе в селі один поважний чоловік, в уяві якого крутяться іще нові дерев’яні колеса тодішніх інженерних будівель. Це 82-річний Гайнецький. Саме він, нині підстаркуватий дідок з густими бровами і живими вогниками в очах, уберіг до наших днів княжолуцький млин, гаруючи в ньому півстоліття. Один за одним змінювалися керівники й установи, у відання яких входив цей давній промисел, а мельник зостався. Обминала смерть, коли цілили зброєю в груди, пережив три великі повені.

У серпні 1991 року Гайнецький мав далекого гостя. Пополудні, повантаживши мливо, присів перепочити. Дивиться - під’їхала "Волга". Виходить з машини якийсь сивий гарно зодягнутий чоловік і свердлить очима в млині кожну закутину. Мельник згадує: Е-е-е, думаю, приїхав він сюди, неспроста. Чую: “Гутен так”. Відповідаю:” Гутен так”. Поволі довідуюся, що прибулий - внук Мошмана. Прізвище Гендерман (син доньки, колишнього власника маєтків). Приїхав з Німеччини на Україну як турист і на кілька годин вирвався в Княжолуку, аби подивитися, чи є млин. Йому було два роки, коли дід празнував перше мливо з Княжолуки. А дід усе познимкував: стіл, столярний верстат, то ще його дід майстрував турбіну, ківш, отой розвалений п’єц.... Так і поїхав.

Ось така історія княжолуцького млина на річці Свічі, і таке життя старого мельника, його живого свідка (дані на 1992 рік). На 2009 рік млин зберігся, але не діючий. Мельник Гайнецький помер в 1996 році.