Новоселиця

Новоселиця - місто на Буковині, районний центр Новоселицького району Чернівецької області. Найдавніша письмова згадка про Новоселицю датується 1456 роком. Станом на 1886 рік у власницькому містечку, центрі Новоселицької волості, мешкало 1007 осіб, налічувалось 145 дворових господарств, існували православна церква, синагога, 2 молитовних будинки, школа, лазарет, поштова станція, свічний завод, миловарний завод, 3 кожевених заводи, пивоварений завод, 50 лавок, кордон, 4 постоялих двори, 4 винних погреба, відбувались базари. За 3 версти - кордон.За даними на 1859 рік у власницькому містечку Хотинського повіту Бессарабської губернії, мешкало 2081 особа (1056 чоловічої статі та 1025 - жіночої), налічувалось 299 дворових господарств, існували 2 православні церкви, 3 єврейських молитовних будинки, митниця, поштова станція, лісова пристань, відбувались щонедільні базари. У 1956 році археологічна експедиція Олекси Тереножкіна розкопала енеолітичне поселення біля села Новоселиця.

Новоселиця і її витоки

На широкій рівнинній терасі лівобережжя швидкоплинного Прута, там, де у нього вливає свої води невелика річка Рокитнянка, розкинулося містечко Новоселиця - районний центр Чернівецької області. Тут мальовнича лісостепова природа з м'яким кліматом і проживають добрі та працьовиті люди. Розташована вона за 30 кілометрів на схід від обласного центру. Через Новоселицю проходить автомагістраль з Чернівців, яка розгалужується у місті на Кишинів-Одесу і на Хотин-Хмельницький-Вінницю-Київ, та залізнична лінія Чернівці-Кишинів-Одеса, яка від станції Окниця розгалужується на Київ.

Як свідчать дослідження науковців, заселення людиною території між річками Прут і Дністер, де знаходиться Новоселиця, відноситься до найдавніших часів. Кам'яні знаряддя праці прадавньої людини (скребла, сокири, молотки, рубила, різці), які відносяться до кам'яного віку, знайдені в багатьох місцях даної території. Тут виявлені поселення трипільської (IV-III тисячоліття до н.е.), комарівської (XV-XIV століття до н.е.), черняхівської (III-IV століття н.е.) та інших культур, а також культур раннього (V-перша половина XIV століття) і пізнього (друга половина XIV-XVIII століття) середньовіччя.

Першим відомим народом, що заселяв землі між Дунаєм і Дністром, були гети (трацького походження). У І столітті н.е. по сусідству з ними появилися даки, які прийшли з Родопських гір. У період великої мандрівки різних кочових народів територію краю переходили готи, гуни, гепіди, авари, угри, печеніги, скіфи. Пізніше, у IV столітті на великій території склалася у державний союз група праслав'янських племен - антів, з яких згодом утворилося ряд племінних об'єднань. Територію середнього і нижнього межиріччя Дністра і Пруту у VIII - першій половині IX століття займали слов'янські племена тиверців.

Більше 200 років (855 -1100 pp.) територія краю входила до складу ранньофеодальної держави Київська Русь, а з XII століття - до Галицького та Галицько-Волинського (з 1199 року) князівства. Монгольська навала призвела до занепаду руських князівств. Землі знесиленого Галицько-Волинського князівства захопила Угорщина. Намісниками на територію нашого краю призначали валаських феодалів.

У 1359 році валаські феодали, скориставшись невдоволенням населення існуючою владою угорського короля, повстали. Угорщина була вимушена визнати існування валаського Молдавського князівства, до складу якого входила територія краю. Саме на цей період припадає міграція на Буковину валахів - предків молдаван і румунів. Засновується ряд населених пунктів, перші згадки про які, в тому числі і про Новоселицю, відносяться до XV століття. А це свідчить, що той чи інший пункт було засновано значно раніше.

Вперше Новоселиця згадується в документальних джерелах від 1456 року під назвою "Шишківці, де був Юріїв двір, на Пруті". Пізніше, вже в документах 1617 року, село зазначається як "Шишкеуць біля Пруту, що тепер називається Новоселиця". Назва Новоселиця свідчить, зокрема, що йдеться не просто про заміну найменування, а про появу нового поселення поблизу запустілих Шишківців.

Перше невелике поселення виникло тут біля ріки Прут, на заливній його терасі. На північній околиці поселення стояла невеличка дерев'яна церква. З часом вона зруйнувалася, на її місці побудована каплиця. До неї перенесли деякі предмети від старої церкви з написами старослов'янською мовою. Судячи з цих предметів, можна зробити висновок, що будувалася стара церква приблизно в кінці XVI століття. Після побудови нової церкви у 1858 році каплицю розібрали. Зараз місце старої церкви знаходиться біля самого берега стариці від Пруту, розташованої впритул до південної околиці Новоселиці, де ще недавно зберігалися залишки церковного кладовища.

З руйнуванням лівого берега тераси, на якій знаходилося селище, населення відступало від ріки на північ, ближче до дороги - сухопутного торгового шляху, який у XII - XIV століттях проходив по долині річки Прут з Галича - столиці Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства - до Бирлада. Отож, своєму народженню і розвитку місто завдячує цій Бирладській дорозі. Будинки тут були рублені або побудовані з глини, під солом'яною або очеретяною покрівлею.

У XVII столітті почалося заселення західної частини Новоселиці. За річкою Рокитнянка виникло поселення, яке найменувалося Долишні Строїнці, а ще західніше - Горишні Строїнці (пізніше Гогуляни). Долишні Строїнці поступово з'єдналися з Новоселицею і одержали назву Селище.

Невеличке поселення, яке виникло на стику територій, заселених різними народами, поступово заселялося представниками різних етнічних

груп, зокрема, українцями, молдаванами, євреями. Це, безумовно, відбилося на національному складі сучасного населення міста, де дружньою сім'єю живуть представники різних національностей. Займалися жителі в основному землеробством і скотарством, втягувалися в торгівлю і ремесло.

У 1514 році землі Молдавського князівства загарбала султанська Туреччина. Понад два з половиною століття воно перебувало під турецьким гнітом. Це був досить важкий період у житті трудового народу. Селяни виконували феодальні повинності, сплачували великі податки і данину туркам. Турецькі і татарські загони шастали по нашій землі, забирали у людей усі їхні пожитки, спалювали житла, брали у полон чоловіків і жінок. Тільки в результаті російсько-турецької війни 1768-1774 років територію краю було звільнено від турків. Після укладення Кучук-Кайнарджійської мирної угоди Росії з Туреччиною 1774 року Новоселиця стала прикордонним пунктом і була розділена на дві частини: західну окупувала Австрія, а східна залишилася під турками. Кордон у місті між двома державами проходив по річці Рокитнянка.

Землі західної частини Новоселиці захопив австрійський барон Зота. Селян примушували працювати на полях барона від зорі до зорі, доглядати його худобу, будувати маєток і господарські приміщення. Частина селян, які залишилися вільними, у 1782 році стають кріпаками Радівецького єпископства, а через два роки їх передають монастирю Гореча. У 1788 році монастир обміняв новоселицькі землі на землі молдавського поміщика Кантакузіно. Таким чином новоселицькі землі та закріплені за ними селяни перейшли у власність останнього.

У східній турецькій Новоселиці землі належали молдавським поміщикам із роду Стурдз. У 1804 році, наприклад, боярину Івану Стурдзі у Новоселиці належав маєток з 204 селянськими дворами.

У результаті російсько-турецької війни 1806-1812 років російські війська здобули перемогу і визволили східну частину Новоселиці від турків. У 1812 році ця територія згідно з Бухарестською мирною угодою була приєднана до Росії і увійшла до складу Хотинського повіту Бессарабської губернії. Західна частина населеного пункту і далі залишилася під владою австрійської імперії. Пізніше траплялися випадки, коли прикордонна річка Рокитнянка на землях прилеглих до неї сіл змінювала свою течію, що викликало непорозуміння і суперечки. Вирішувала цю проблему змішана міжнародна комісія, яка створювалася для відновлення державного кордону.

У російській частині Новоселиці 1817 року, а в австрійській 1847 року, відкрили митниці. Вони контролювали рух вантажів і людей по Пруту і ґрунтовому шляху, що сполучав Північну Буковину і Бессарабію. Тут будуються добротні приміщення для прикордонної і митної адміністрації, казарми, складські приміщення.

На початку XIX століття в обох частинах Новоселиці розвивається ремесло і торгівля, зароджується промисловість. На 1828 рік у східній частині Новоселиці було вже 2 шевці, 2 кравці, 3 кушніри, 2 колісники, ткач і коваль.

Вигідне географічне положення, розвиток ремесла і торгівлі привели до відкриття в 40-х роках XIX століття ярмарку. Саме тоді Новоселиця почала називатися містечком.

Зростає сітка ремісників, з'являються пекарі, м'ясники, столярі, бондарі, миловари, штукатури, лудильники, шапошники, цирульники тощо. Виникає ряд невеликих крамниць.

У 1850 році було завершено будівництво гравійної дороги з Чернівців через Новоселицю на Липкани і побудовано паромну переправу через Прут у Молдавію. Це сприяло дальшому розвитку ремесла і торгівлі, заселенню і забудові містечка. З 1849 по 1859 роки тут побудовано 20 будинків, пристань, декілька водяних млинів. Про це зазначалось у документах за 1860 рік: «Містечко Новоселиця має велике торгове значення. Тут є склад лісоматеріалів, які сплавляються по Пруту. З Новоселиці ліс перевозять сухим шляхом до Дністра, а звідти сплавляють у всі місця Середньої і Нижньої Бессарабії. Головний торговий шлях - Новоселиця, Хотин, Кишинів... Новоселиця є головним пунктом, через який направляються в Австрію худоба і шкіри».

Тогочасна австрійська преса писала про шлях Чернівці - Новоселиця: «... це шлях, яким здійснюється все торговельне і пасажирське сполучення з Росією. По ньому щорічно прогонять тисячі волів у Відень, провозять тисячі підвід зерна, шкір тощо. Ця дорога служить транзитною дорогою для південної і північної частини Росії». Як великий населений пункт Новоселиця з 1861 року стає адміністративним центром Новоселицької волості Хотинського повіту.

У ті часи містечко швидко розбудовується. Якщо у 1862 році тут було лише 300 будинків, у 1870 - 342, то в 1875 році - вже 509, а проживало 3031 житель, з яких 1549 чоловічої і 1482 жіночої статі.

Більшість новоселицьких земель належали багатіям. Граф Стурдза, наприклад, прибрав до своїх рук кращі землі Новоселиці, сіл Маршинці, Тарасівці, Котелеве та інших. Крім того, він володів у Новоселиці кількома крамницями, винокурнею, 10 водяними млинами, готелем, 281 селянським двором з 1405 жителями. Поміщик жорстоко експлуатував підлеглих. У травні - червні 1870 року селяни Новоселиці і навколишніх сіл відмовилися виконувати натуральні повинності, не вийшли працювати на поміщицькі поля. Через це у Новоселицю було направлено дві сотні козаків, які жорстоко придушили цей виступ. Згодом землі боярина після його смерті перейшли до володінь його родичів на прізвище Донич.

У 1870 році у Новоселиці діяли винокурня, паровий млин, два шкіряних заводи, олійниця. Це були дрібні кустарні підприємства, де виробництво здіснювалося вручну. У 1880 році на обох шкіряних заводах, власниками яких були міщани Мойше Ейдельман і Анчель Гольденберг, працювало всього п'ять вільнонайманих робітників, які вручну обробляли за рік 2,5 тисяч шкір. На свічко-миловарному заводі Сури Шапір з річним виробництвом 50 пудів мила та 100 пудів свічок працювало всього два вільнонайманих робітники. З розвитком капіталізму власники підприємств містечка частково механізували виробництво. Купець Мордко Клейтман, власник олійниці, встановив на ній парову машину, два механічних преси, проклав водогін.

З Новоселицею в ті часи пов'язана діяльність багатьох визначних письменників. Зокрема, тут неодноразово побував молдавський письменник і фольклорист Александр Хиждеу (1811-1972). Він відвідував свого брата Болеслава Хиждеу (1812-1886) - автора багатьох прозових творів, статей про молдавський фольклор, перекладача, який певний час проживав у Новоселиці, працюючи перекладачем на митниці. Власне тут у 1842 році вони в співавторстві написали «Три молдавські легенди». Бував у Новоселиці син Александра Богдан Петричейку-Хаждеу (1838-1907) - вчений-філолог, академік Румунської академії наук, а також член-кореспондент Петербурзької академії наук. В різні часи у місті проживали або побували В. Короленко і В. Брюсов, О. Афанасьєв-Чужбинський і Леся Українка, К. Стоматі-Чуря і З. Аборе.

Велике значення для розвитку економіки мало будівництво у 1884 році залізниці Чернівці - Новоселиця, а в 1892 році - Новоселиця – Окниця - Жмеринка. Внаслідок цього у листопаді 1893 року були з'єднані буковинські залізниці з російськими південно-західними. Новоселиця стала важливим транзитним пунктом. У середині 1899 року північніше митниці, на місці з'єднання російських південно-західних залізниць з австрійськими, було відкрито митну заставу.

Через митницю і митну заставу здійснювався основний потік вантажів і пасажирів з Північної Буковини в Росію, зокрема в Бессарабію, Поділля, Наддніпрянщину, Херсонщину. З Північної Буковини і Галичини в основному направлялися ліс і лісоматеріали ( дошки, лати, крокви, ґонт, драниця, дубильна кора), а також сіль, дріжджі, килими, сукно, бавовняні і шерстяні вироби, машини, інструменти, годинники. У зворотньому напрямку з Бессарабії вивозилась худоба (корови, воли, свині, вівці, кози), необроблені шкіри, вовна, жива домашня птиця, яйця, пір'я, зерно (кукурудза, жито, ячмінь, овес, гречка), овочі, фрукти.

Розвиток транспорту сприяв швидкому зростанню числа вільнонайманих робітників, зокрема у ремонтному депо і на лісосплаві.

У 1910 році в Петербурзі вийшов з друку 14-й том великої колективної праці під спільною назвою «Росія». У восьмому розділі цього тому згадується: «У версті від станції на південь, на самому кордоні з Буковиною і Молдавією, при впадінні прикордонної річки Рокитнянка в Прут і на поштовому тракті розташоване волосне містечко Новоселиця, яке має близько 5900, переважно іудейського віросповідання (близько 3900) душ, православну церкву, єврейську синагогу, кілька молитовних будинків, школу, лазарет, понад півсотні лавок, кілька невеликих заводів (шкіряних, миловарних і інших) та інше. Тут розташована митниця, складський пункт лісового матеріалу, який сплавляється по Пруту». У книзі зазначається, що тут живуть козаки з числа тих, які прийшли сюди у XVI столітті з гетьманом Іваном Свірговським допомагати валахам у боротьбі проти турок й залишилися тут.

Наприкінці XIX - на початку XX століття понад 90 процентів населення були неписьменними і малописьменними. У австрійській частині Новоселиці лише у 80-х роках XIX століття була відкрита чотирикласна школа з німецькою мовою викладання. Тут не було жодної української школи. У російській частині містечка були одна церковнопарафіянська школа, де навчалося 12 дітей та земська з 65 учнями. На все містечко була лише одна приватна бібліотека, за користування якою власник брав гроші.

Роки лихоліття, боротьби і надій

Коли розпочалася перша світова війна, Новоселиця опинилася в центрі воєнних дій між російськими і австро-угорськими військами. Російські війська то наступали, то відступали, отож містечко переходило з одних рук в інші.

Воєнні дії принесли містечку великі спустошення: багато будинків спалені або зруйновані, сади вирубані, поля пориті окопами, значна частина населення евакуйована.

У травні 1915 року в Новоселиці побував знаменитий американський журналіст Джон Рід. Свої враження про тогочасне місто він описав у книзі «Війна у Східній Європі», яка вийшла у 1919 році у Нью-Йорку. Прибувши сюди вночі, журналіст побачив на околиці населеного пункту широку галявину, освітлену вогнями. На ній стояло багато коней, на траві лежали високі сідла.

Навколо вогнів, де диміли мідні казанки і самовари, сиділи або стояли навпочіпки косоокі і вилицюваті, з плоскими обличчями солдати. Це були туркмени, яких царські власті кинули у кривавий вир війни. Десь лунав звук акордеона, чулася мелодія повільної пісні. Наступного дня вже у російській Новоселиці своїм пильним оком Джон Рід запримітив спалені склади митниці, будинки без покрівель, з вибитими вікнами. Замість твердої дороги, ряди великих калюж з брудною водою, а вздовж дороги - глибокі канави для стоку води. Тут же стояли невеликі дерев'яні місточки для пішоходів. Побачив Джон Рід квартали невеликих крамниць, біля яких стояли галасливі євреї з кошлатими бородами, одягнуті в довгі каптани. Привернули його увагу босоногі або взуті у постоли молдавські селяни, які розмовляли м'якою мовою з італійським акцентом, жінки, які бавили своїх немовлят, замурзані діти. І скрізь зустрічалися російські солдати, у робочих гімнастерках і високих чоботах, а також вершники з козацькими шаблями. Журналіст спілкувався з офіцерами і солдатами. Його здивували відверті розмови про військову короткозорість і нездарність вищих командирів, нестачу зброї, дезорганізованість. Солдати висловлювалися проти війни. Він з симпатією описав побачених росіян - «може найцікавіших з усіх людських істот».

Весною 1916 року російські війська після знову невдалого наступу ледве зачепилися за лінію оборони в районі Хотин - Новоселиця. Зупинившись, російська армія приступила до спорудження польових фортифікаційних укріплень. їх будівництвом тут керував талановитий військовий інженер Д.М. Карбишев. Згодом він поселився на деякий час у Новоселиці. Звідси він виїжджав на свої позиції - у Бояни, Слободу, Рокитне, Рукшин, Хотин.

Влітку 1916 року російські війська під командуванням генерала О.О. Брусилова почали прорив австро-угорського фронту. Саме із району Новоселиці почали свій наступ військові частини 8-ої армії на Чернівці. Буковину зайняли російські війська.

Змучені війною солдати з піднесенням зустріли звістку про лютневу революцію. Вони приступили до створення своїх демократичних органів - Рад солдатських депутатів. У березні 1917 року такий орган був створений і в Новоселиці.

Після Жовтневої революції 1917 року в січні 1918 року у Хотині відбувся IV селянський з'їзд Рад повіту, в якому взяли участь представники Новоселиці. З'їзд проголосив встановлення радянської влади на Хотинщині. Селянам було передано конфісковану у поміщиків землю. Однак 28 лютого 1918 року австро-німецькі війська захопили Хотинський повіт, в тому числі й Новоселицю. Селянам було наказано повернути поміщицькі землі, худобу та реманент. На початку листопада 1918 року під ударами революційних сил австро-німецькі війська відступили. Та незабаром у цьому ж місяці на територією Бессарабії і Буковини вдерлися румунські війська. У січні 1919 року спалахнуло відоме Хотинське повстання, в якому активну участь брали жителі Новоселиці. Двадцять днів мужньо билися повстанці. Група румунських військ, тікаючи від них через територію Новоселицького району і міста, грабувала населення, розстрілювала мирних людей. На околицях Новоселиці повстанці розгромили прикордонну частину, оточили два румунських полки, відібрали у втікаючих награбоване. Але сили були нерівні, повстанців змусили відступити.

На зайнятій території краю бояро-румунські загарбники встановили окупаційний режим. З перших днів вони розгорнули шалену кампанію проти української мови і культури. Заборонялося говорити українською мовою в урядових установах, судах, школах і навіть у церквах. Почалася румунізація населення, перейменування населених пунктів та вулиць. До приходу румунів у Новоселиці були вулиці Центральна, Хотинська, Садгірська, Липканська, Генеральська, Ад'ютантська, Поштова, Циганська, Банна тощо. Тепер вулиці одержали назви Штефан чел Маре, Короля Фердинанда, Принца, Драгоша Воде, Александра Кузи та ін. Сама ж Новоселиця стала називатися «Ноуа Суліца» (Нова Сулиця).

Селянство безжалісно грабувалося, на його плечі лягли великі податки. Кращі землі у Новоселиці стали власністю великих поміщиків. Багатій Цибульський мав 300 гектарів землі, а поміщик Ромашкан - 200 гектарів орної землі і 200 гектарів лук і лози. Водночас усі селянські господарства населеного пункту мали всього 300 гектарів землі.

На початок 20-х років населення містечка зросло до 10 тисяч жителів, переважно єврейської національності. У ті роки почалася масова еміграція євреїв у Перу, Венесуелу, Колумбію, Чилі. Займаючись бізнесом, вони швидко нагромаджували капітали, залишаючись там жити або повертаючись назад. У 1920 році в західній частині міста в маєтку поміщика Крауза побудований спиртзавод, на якому працювало близько 50 робітників. Підприємець єврей Абрам Штейн на березі Пруту побудував лісопильню, так звану трачку, яка у 1924 році згоріла дотла. Поблизу Рокитнянки виник крохмальний завод. У Новоселиці на 1922 рік діяло 27 корчм, православна церква, 10 синагог. У 1925 році німець-підприємець Людвіг побудував паровий млин та невеличку електростанцію, потужністю 45 кіловат.

Уродженець Новоселиці Макс Ройтман у книзі «Спогади про Бессарабію», яка вийшла в 1993 році в Ієрусалимі, докладно описує Новоселицю 20-х років. Сплановане містечко, пише він, у вигляді грубої решітки: три вулиці уздовж і шість впоперек. Витягнулося воно від Пруту до залізниці. Більшість будинків тут глиняні, покриті соломою або дранкою. Лише багатії жили у центральній частині міста в цегляних будинках, з розкішним меблюванням, килимами, диванами, піаніно. У містечку не було електрики, каналізації. Лише центральна дорога була покрита гравієм, а тротуари - дошками. Уздовж дороги - канави для стоку води.

Жителі містечка займалися ремеслом, торгівлею, підприємництвом. Один підприємець обладнав соляну фабрику, розмелюючи сіль за допомогою коня, другий виробляв цукор з цукрового буряка, третій виготовляв ободи для коліс. Тут діяли олійниця, миловарня, лісопильня. Отож, Новоселиця була звичайним провінційним містечком. І все ж в неї, завдячуючи її положенню, було щось своєрідне, яке допомагало новосельчанам подолати нудьгу: це річка Прут - джерело насолоди і місце проведення вільного часу, залізничні станції в російській і австрійській частинах міста, звідки ходили поїзди в недалекі Чернівці, де можна було налагодити ділові контакти, проконсультуватися у лікаря, повештатися по крамницях і культурних закладах.

У 1931 році в західній частині Новоселиці побудована птахозабійна фабрика - теперішній птахокомбінат, яка належала акціонерному товариству «Пасеря». З різних частин Бессарабії і Буковини скупники доставляли сюди птицю. Перероблену продукцію відправляли в основному за кордон - в Австрію, Німеччину, Італію, Англію, Палестину.

У 20-30-х роках в Новоселиці діяли комерційна і реміснича школи з румунською мовою викладання. Єврейські діти навчалися в хедері, школі-тарбут і гімназії-тарбут, які функціонували до 1940 року. Зручність географічного положення, розвиток промисловості і торгівлі, зростання числа жителів перетворили містечко у важливий торгово-промисловий центр. Отож, у 1936 році його віднесли до категорії міст. Газета «Радянська Буковина» від 10 жовтня 1940 року у статті «Як Новоселиця містом стала» повідомляє, що «румунський закон забороняв корчмарям у містечках торгувати вином, корчму держати - було це монополією держави. А в місті дозволялося. То немало хабарів пішло на те, щоб Новоселиця стала містом».

26 червня 1940 року уряд СРСР направив румунському уряду ноту про повернення Бессарабії та передачу північної частини Буковини Радянському Союзу. 28 червня цього ж року в місто вступила Червона Армія. Тут була встановлена радянська влада. Враховуючи те, що на зайнятій території не було досвідчених кадрів, уряд України надіслав сюди велику групу працівників із східних областей України. У Новоселицю на постійну роботу прибуло 130 чоловік. Волосний комітет КП(б) України очолив К.С. Разумович, волосний виконком Г.С. Степченко, а міську раду І.А. Зибін. У серпні 1940 року почалася націоналізація промислових підприємств, майстерень, банків, залізничного транспорту, засобів зв'язку, закладів торгівлі тощо, відібрано у поміщиків землю. Відродили свою роботу підприємства, які в останні роки румунського господарювання припинили свою діяльність: птахозабійна фабрика, паровозне депо, лісопильний завод. Налагоджено роботу олійниці, суконного і шкіряного заводів.

Організовано промислові артілі шевців, кравців, перукарів. Новостворений промкомбінат об'єднав олійницю, кушнірний цех, лимарню, миловарню, цех по виготовленню цукерок і халви, кам'яний цех. Кваліфіковані столярі, які раніше працювали на підприємців, утворили артіль «Червоний меблевик». Розширені виробничі площі шкіряного заводу, розпочато будівництво цегельні. У Новоселиці запрацювала машинно-тракторна станція.

У березні 1941 року 45 бідняцьких і середняцьких господарств Новоселиці об'єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Чкалова. У ній було 100 гектарів землі, 11 коней, 5 теличок, 10 овець, 350 курчат і 50 каченят, пасіка з 14 бджолосімей, деякий сільськогосподарський реманент. У місті запрацювали школа-десятирічка з українською мовою навчання, неповно-середня і дві початкові школи, в яких навчалося 1295 учнів. За короткий період часу розширили лікарню до 100 ліжок, відкрили райздороввідділ, поліклініку, диспансер, дитячу консультацію, санітарну інспекцію. У райцентрі відкрито будинок культури, кінотеатр, будинок піонерів.

Почалася паспортизація населення. Той, хто одержав новий радянський паспорт, надзвичайно гордився цим: відтепер він рівноправний громадянин країни. На жаль, не обійшлося без політичних репресій. Влітку 1940 року було утворене районне відділеня НКВС, а весною 1941 року - несудовий каральний орган - «опертрійка». За їх постановою в червні цього ж року були проведені арешти так званих соціально небезпечних елементів, яких вислали у виправно-трудові табори, а їх сім'ї - у спецпоселення. До соціально небезпечних елементів тоді відносили колишніх працівників румунських установ, членів політичних партій, власників підприємств, землевласників, деяких торгівців тощо. Більшість з них ніякої шкоди радянській владі не приносила.

Вогненні роки

Напад фашистів на Радянський Союз 22 червня 1941 року перервав мирну творчу працю трудящих. Десять днів малочисельні загони прикордонників стримували натиск ворога. Та сили були нерівні. 5 липня на територію району вступили румунські війська. Вони запровадили тут кривавий режим терору і пограбувань. Вже цього ж дня протягом цілої доби у Новоселиці йшли масові розстріли і грабежі мирних жителів єврейської національності. Румунські солдати розстрілювали всіх без розбору: чоловіків, жінок, дітей, людей похилого віку. Їхня вина була лише в тім, що вони народилися євреями. Навколо будинків і на подвір'ях, на вулицях і в скверах валялися сотні трупів, земля червоніла від крові. Тільки за одну добу тієї «чорної суботи» було вбито 839 чоловік. У місті почалися пожежі. Вогонь знищив майже половину новоселицьких будинків.

Тяжкою була доля тих, хто залишився живим. Їх згодом пішки погнали у Трансністрію, окуповану румунами територію між Дністром і Південним Бугом, у концентраційні табори, яких там було чимало. Тільки в концтаборі біля с. Кошаринці Бершадського району Вінницької області загинуло 420 жителів Новоселиці. Всього із декількох тисяч жителів Новоселиці єврейської національності, загнаних у концентраційні табори і гето, повернулися живими близько 600 чоловік.

29 березня 1944 року в окуповану фашистами Новоселицю увірвалися два радянські танки із 64-ї окремої гвардійської танкової бригади, командирами яких були молодший лейтенант В.Ф. Шкіль і лейтенант М.І. Бондаренко. Вони розбили переправу через Прут, по якій відступали фашисти, увійшли у переповнене ворожими військами місто і через декілька годин звільними його від ворога. Одночасно на звільнення Новоселиці була направлена стрілецька рота із 27-ї мотострілецької бригади під командуванням капітана П.Я. Костюкова.

Тікаючи, ворог залишив тут великі трофеї. Танкісти утримували місто до підходу головних сил. 31 березня сюди ввійшли війська 74-ї стрілецької дивізії, якою командував підполковник К.Г. Гізатуллін.

Першим увійшов у Новоселицю в цей день 360-й стрілецький полк, командиром якого був майор М.М. Новиков. За героїзм і мужність, проявлені при визволенні Новоселиці, молодшому лейтенанту В.Ф. Шкілю присвоєно звання Героя Радянського Союзу, лейтенант М.І. Бондаренко нагороджений орденом Червоного Прапора. Урядові нагороди одержали інші члени екіпажів. Механіку-водію одного із танків старшині В.Г. Савченку у післявоєнні роки виконкомом міської ради присвоєно звання «Почесний громадянин міста Новоселиця». Цього ж звання удостоєний і П.Я. Костюков.

НА ШЛЯХУ МИРНОГО БУДІВНИЦТВА

Німецько-румунські загарбники завдали місту великих збитків. Було зруйновано його центр, депо, лісопильний і шкіряний заводи, електростанцію, спалено близько 560 будинків. Жителі міста свято бережуть пам'ять про 218 новосельчан, які віддали своє життя, захищаючи рідну землю. На центральній вулиці стоїть обеліск загиблим воїнам-землякам, на якому викарбувані їх імена. А в парку культури та відпочинку знаходиться братська могила, де вічним сном сплять воїни-визволителі.

Зразу ж після визволення міста почалася його відбудова. Уже у 1945 році почали давати продукцію птахокомбінат, майстерні і цехи промкомбінату, райспоживспілка, а в кінці 1946 року - маслозавод, артіль «Перемога», друкарня. У 1948 році почалося виробництво цегли. Запрацювали артіль «Червоний меблевик», плодокомбінат тощо. Збільшувалося населення міста, насамперед за рахунок робітників: у 1944 році налічувалось 4688 жителів, а в 1959 році їх число зросло до 5,8 тис. чоловік.

Далі розвивалося промислове виробництво міста. У 1961 році введено в дію завод обробки гібридного і сортового насіння кукурудзи (нині - хлібоприймальне підприємство), наприкінці 1966 року став давати продукцію завод залізобетонних виробів. У 1967 році на базі харчокомбінату виникли винний завод і харчосмакова фабрика, побудований новий сирзавод - найбільше підприємство по переробці молока не лише в Чернівецькій області, але й в усіх західних областях України. У 1973 році побудована меблева фабрика.

Більшість промислових підприємств і будівельних організацій зосереджені у західній частині міста: сирзавод, птахокомбінат, харчосмакова фабрика, завод залізобетонних виробів, кооперативне м'ясопереробне підприємство, меблева фабрика, друкарня, ряд будівельних організацій. У східній частині міста знаходиться лікеро-горілчаний завод, механізований загін облводбуду, плодоконсервний завод, хлібоприймальне підприємство, друкарня, кооперативне підприємство «Хліб Буковини», лісосклад Хотинського держлісгоспу та інші.

У місті створені всі умови для задоволення побутових потреб людини і цікавого змістовного відпочинку. Більшість закладів культури, магазинів, підприємств громадського харчування і побутового обслуговування зосереджені у центральній частині міста. Гостинно відкрив двері у 1985 році районний будинок культури. Тут є зал на 600 місць, спортзал, кімнати для гуртків художньої самодіяльності.

Діти Новоселиці відвідують гімназію з українською мовою навчання, ліцей з румунською мовою навчання і загальноосвітню середню школу. Дошкільнята виховуються у двох дитячих закладах.

У 1955 році відкрито медичне училище - нині Новоселицьке училище Буковинської державної медичної академії, яке за час свого існування випустило понад 4000 спеціалістів середньої медичної ланки: фельдшерів, акушерок, медсестер. У місті є музична і художня школи, спортивна школа, будинок дитячої творчості, кінотеатр. У центральній районній лікарні і поліклініці на 340 ліжок на варті здоров'я стоять 72 лікарі і 160 спеціалістів середньої ланки. У них добре обладнані кабінети, сучасне устаткування.

У місті широка мережа закладів торгівлі, побутового обслуговування. Окрасою Новоселиці стали нові будівлі районного вузла зв'язку, будинку побуту, відділення акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна», райвідділу міліції, суду, прокуратури, району електричних мереж, районної податкової інспекції, редакції газети «Слово правди» і друкарні.

Тут діють дві православні церкви Святого Юрія і Успіння, побудовані відповідно у 1858 і 1907 роках. Новосельчани люблять своє місто, яке в недалекому майбутньому стане ще красивішим.

ВУЛИЦІ - НЕМОВ РОЗКРИТА КНИГА

У Новоселиці налічується понад 90 вулиць. Кожна з них неповторна. У назвах багатьох вулиць відчувається подих історії. Чимало з них названі іменами людей, які мають безпосереднє відношення до міста.

– Вулиця Бондаренка. Знаходиться вона на східній околиці Новоселиці, поблизу залізничного вокзалу.

Микола Ілліч Бондаренко народився на Кіровоградщині. Він був командиром танка. Його танк один з перших увірвався в окуповану ворогом Новоселицю. За операцію по її звільненню лейтенанта М.І. Бондаренка нагороджено орденом Червоного Прапора.

Війну Микола Ілліч закінчив у Берліні, будучи командиром роти. Нагороджений, крім ордена Червоного Прапора, орденом Олександра Невського, двома орденами Вітчизняної війни, багатьма медалями.

У повоєнний час за сумлінну роботу на господарських об'єктах М.І. Бондаренко нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Помер у травні 1981 року. Похований у Херсоні.

– Вулиця Сергія Габи. Ця вулиця знаходиться у новому житловому масиві міста. Названа іменем нашого земляка Сергія Васильовича Габи, який народився у 1962 році в селі Котелеве.

У серпні 1989 року лейтенант міліції С.В. Габа був направлений на роботу в оперативно-слідчу групу МВС по боротьбі з організованою злочинністю у Нагорно-Карабахській автономній області Азербайджанської РСР, де на національному грунті проливалася кров. Поїхав туди за власним бажанням, щоб спільно з товаришами-добровольцями стабілізувати становище, зупинити ворожнечу.

Трагічно загинув при виконанні службових обов'язків під час забезпечення громадського порядку. Похований у селі Котелеве. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Його іменем названо одну із вулиць рідного села, а також поле, на якому встановлено пам'ятний знак.

– Вулиця Карбишева. Це тиха вулиця, яких чимало у місті. Простяглася вона вздовж річки Рокитнянка. З одного її боку стоять чепурні будинки, з другого - хлюпоче маленька річечка, перестрибуючи з каменя на камінь.

Названо вулицю в пам'ять Героя Радянського Союзу, генерал-лейтенента, доктора військових наук Дмитра Михайловича Карбишева не випадково.

У роки першої світової війни він був у Новоселиці, а також в інших селах району, де керував будівництвом укріплень позицій російських військ у межиріччі Пруту і Дністра. Ще тоді він зарекомендував себе чесним, принциповим, талановитим інженером. Саме ці якості відіграли вирішальну роль, коли він під час Великої Вітчизняної війни потрапив у Білорусії в оточення, з якого виходив разом з штабом 10-ї армії.

Генерал Карбишев у ці тяжкі дні був одним з організаторів виходу військ з оточення, своєю мужністю, вірою в перемогу надихав бійців і ч командирів на ратні подвиги. Але не всі вийшли з оточення. Серед тих, хто пробився до своїх, Карбишева не було. Тяжко поранений і контужений, він потрапив до фашистів.

Гітлерівському командуванню було відомо ім'я Карбишева. Фашисти вирішили залучити його до співробітництва. Генералу запропонували заманливі умови для роботи. Але він був непохитним, справжнім патріотом.

У донесенні катів говориться: «Цей кадровий офіцер старої російської армії, людина, якій перевалило за шістдесят... наскрізь проникнутий більшовицьким духом, фанатично відданий ідеї вірності військовому обов'язку і патріотизму... Карбишева можна вважати безнадійним у розумінні військово-інженерної справи». На цьому донесенні з'явилася резолюція: «Направити на каторжні роботи. Не робити скидок на звання і вік».

Через кілька концтаборів пройшов генерал. І всюди навколо нього збиралися полонені радянські бійці, які не втратили гідності в цих жахливих умовах. 18 лютого 1945 року у таборі Маутхаузен фашисти закатували Д.М. Карбишева.

– Вулиця Коберідзе. Знаходиться вона у північно-східній частині міста за залізничним переїздом. Простягається паралельно залізничній магістралі від вулиці Фрунзе до консервного заводу.

Григорій Іванович Коберідзе народився у 1902 році у селі Цхморі Онського району Грузії. Дитинство провів у Північній Осетії, пізніше поселився у сонячній Кахетії. Працював головою сільської ради села Орджонікідзе Лагодехського району.

На початку квітня 1944 року 240-а стрілецька дивізія, що входила до складу 40-ої армії 2-го Українського фронту, вийшла на кордон СРСР з Румунією по річці Прут в районі сіл Ванчиківці - Думени, форсувала водний рубіж і почала громити фашистів на території Румунії. Був серед визволителів і старший лейтенант Коберідзе, комісар батальйону 842-го стрілецького полку.

Г.І. Коберідзе загинув у бою на одній з висот у Карпатах, де він, проявивши героїзм, підняв бійців в атаку і особисто знищив обслугу ручного кулемета ворога.

Похований старший лейтенант Г.І. Коберідзе у Новоселиці, у братській могилі, що у міському парку культури і відпочинку. Батьківщина нагородила його орденом Вітчизняної війни першого ступеня.

– Вулиця Кремльова. Ця вулиця - одна з найжвавіших у місті. По ній проходить об'їзний шлях для вантажного транспорту, який йде з Чернівців у Кишинів і в зворотному напрямку. На цій вулиці розташовано ряд промислових підприємств і організацій - завод залізобетонних виробів, сільськогосподарський кооператив «Новоселицький», райсількомунгосп та інші.

Євген Костянтинович Кремльов народився у 1923 році в місті Кургані. Починав юнак трудову діяльність робітником, токарем залізничного депо. Та почалася Велика Вітчизняна війна. Коли Євгену виповнилося вісімнадцять, він вирішив проситися на фронт добровольцем. У військкоматі задовольнили прохання юнака.

Був командиром гарматної обслуги. Воював на Брянському, потім на Воронезькому фронтах. 6 жовтня 1943 року обслуга старшого сержанта Кремльова однією з перших в артполку переправилася через Дніпро і вступила в бій з ворогом. Дві доби тривав важкий кровопролитний поєдинок. В обслузі їх залишилось троє, але вони стояли насмерть. Двадцять одну контратаку відбили бійці Кремльова, знищивши 120 фашистів, 4 міномети, кілька кулеметів, забезпечили переправу через Дніпро ще двох батарей.

За героїзм, проявлений при форсуванні Дніпра, Є. К. Кремльову присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Він не дожив до світлого Дня Перемоги - загинув 25 червня 1944 року на території Румунії. Похований у Новоселиці у братській могилі, що в міському парку культури та відпочинку.

– Вулиця Джона Ріда. Ця вулиця з'єднує у західній частині Новоселиці центральну автомагістраль з Прутом, протягнувшись поблизу ремонтно-транспортного підприємства. Названа на честь талановитого американського журналіста, автора відомого твору «Десять днів, що потрясли світ» Джона Ріда. Він побував у Новоселиці в травні 1915 року. Тоді це прикордонне містечко опинилося у центрі воєнних дій між російськими і австро-угорськими військами. Своїми враженнями про перебування у містечку Джон Рід поділився у кореспонденції «Війна у Східній Європі».

Німецький журналіст Гаральд Вессель, задумавши написати серію біографічних нарисів за маршрутами Джона Ріда, у липні 1977 року відвідав Новоселицю. Він побував на тому місці Прута, де переправлявся Джон Рід у Росію, і на вулиці його імені, і біля будинку, де журналіста гостинно приймав комендант Новоселиці В.К. Маджій, і на залізничному вокзалі, звідки Рід відправився далі в Росію.

Згодом у книзі «Джон Рід - червоний журналіст», яка вийшла в Берліні 1979 року, Гаральд Вессель пише: «Вулиця, яка носить твоє ім'я, -ніби звертається Вессель до Ріда, - не розкішний проспект, не бульвар, не авеню, не автострада... І все ж мені здається, що вона тісно пов'язана з тобою. У першу чергу тому, що прокладає людям шлях до головної магістралі... Твоя вулиця веде дітей на купання у Пруті, закоханих - на побачення, пенсіонерів - на лоно природи. Тут ти живий у вирі буденного життя».

– Вулиця Птухіна. Вона знаходиться поруч з вулицею Кремльова, у районі нафтобази. Олександр Мефодійович Птухін народився на Алтаї. Був учителем, викладав математику і фізику.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, поступив у артилерійське училище. Воював на Брянському і Воронезькому фронтах, форсував Дніпро. Олександру Птухіну зі своїм взводом управління вдалося одному з перших переправитися на правий берег Дніпра, відвоювати там плацдарм і корегувати вогнем батареї, одночасно відбиваючи контратаки ворога. За відвагу і мужність, уміле командування підрозділом при форсуванні Дніпра О.М. Птухіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У двадцять років - він старший лейтенант, став командиром батареї. Брав участь у визволенні Новоселицького району від фашистів. У районі села Ванчиківці форсував Прут. На румунській території його життя обірвав осколок ворожої міни. Героя поховано у братській могилі міського парку культури і відпочинку.

– Вулиця Сєрикова. Знаходиться вона в новому житловому мікрорайоні міста. Названа іменем нашого земляка, підполковника медичної служби Олександра Михайловича Сєрикова.

Народився О.М. Сєриков 9 травня 1951 року у Новоселиці. Навчався у середній школі №1, потім - у Чернівецькому медичному інституті. Після четвертого курсу направлений на навчання у Саратовський медінститут, на військово-медичний факультет. Одержав професію військового лікаря-хірурга. У 1982 році О.М. Сєриков закінчив Ленінградську військово-медичну академію і одержав направлення на службу в Прикарпатський військовий округ. Працював начальником медичної служби Чернівецького гарнізону.

З травня 1987 року О.М. Сєриков виконував інтернаціональний обов'язок у Афганістані, де героїчно загинув 30 травня 1988 року. Похований у Чернівцях. Нагороджений орденом Червоного Прапора (посмертно), орденом Червоної Зірки, багатьма медалями.

– Вулиця Хвилі-Олінтера. Знаходиться вона в районі автовокзалу. Названа іменем нашого земляка, державного діяча і публіциста Андрія Ананійовича Хвилі-Олінтера.

Народився А. А. Хвиля-Олінтер у 1898 році в бідній селянській сім'ї у Рингачі. У 1915 році закінчив Хотинське вище навчальне училище, а потім навчався у Полтавському землемірному училищі. З 1925 року до 1933 працював в апараті ЦК КП(б) України, у наступні роки був членом уряду республіки, працював народним комісаром освіти, начальником управління у справах мистецтв Ради Народних Комісарів УРСР. З-під його пера вийшло багато статей, присвячених висвітленню тогочасних тенденцій і напрямів в українській радянській літературі. Під його редакцією вийшла книга «Українська народна пісня».

У 1937 році А.А Хвиля-Олінтер загинув у сталінській катівні. Посмертно реабілітований.

– Вулиця Чапаєва. Вона вигнута півкільцем. Бере свій початок біля торгового центру, що знаходиться на вулиці Леніна, проходить через новий житловий мікрорайон і потім знову доходить до вулиці Леніна.

Вулиця названа в пам'ять легендарного героя громадянської війни. У роки першої світової війни Василь Іванович перебував у с. Топорівці нашого району у складі російської армії. Саме тут за хоробрість під час прориву австро-угорського фронту російськими військами під командуванням генерала О.О. Брусилова В.І. Чапаєву було вручено георгіївські хрести і присвоєно офіцерське звання.

– Вулиця Шкіля. Знаходиться вона у південній частині міста. Звідси відкривається прекрасний краєвид на долину стрімкого Пруту.

Василь Федорович Шкіль народився 1919 року у місті Борисполі Київської області. Після закінчення школи працював бригадиром електромонтерів у Київському «Міськенерго». Мріяв після служби в армії поступити до інституту. Та цьому не судилося здійснитися - почалася Велика Вітчизняна війна. Воював під Москвою, під Сталінградом, на Курській дузі. Звільняв від фашистських окупантів Харків, Київ, Чернівці.

Мужність і героїзм проявив командир танкового взводу, молодший лейтенант Шкіль, під час визволення Новоселиці, за що йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В.Ф. Шкіль загинув смертю хоробрих на підступах до Берліна. Похований у братській могилі у польському місті Гожув-Велькопольські.

Новосельчани свято шанують пам'ять про своїх визволителів. У місто неодноразово приїжджали рідні Героїв Радянського Союзу Є.К. Кремльова і О.М. Птухіна, старшого лейтенанта Г.І. Коберідзе та інших полеглих радянських бійців, які поховані у Новоселиці.

ШЛЯХОМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Незважаючи на економічні труднощі, які спіткали нашу державу на початку її становлення, новосельчани доклали всіх зусиль, аби утриматися, як кажуть, на плаву. На цьому шляху були і здобутки і невдачі.

Зменшився обсяг виробництва промислової продукції, зростає загін безробітних, окремі підприємства збанкрутували, змінили свою форму власності. Серед тих, кому вдалося за допомогою нових господарів налагодити випуск продукції, яка відповідає сучасним вимогам, відкриті акціонерні товариства «Новоселицький птахокомбінат», «Новоселицький сирзавод» та інші.

Великим попитом у споживачів користується продукція, яку випускає товариство з обмеженою відповідальністю «Новоселицький лікеро-горілчаний завод». Тут багато зроблено для розширення асортименту міцних напоїв і поліпшення їх смакових якостей. Горілка «Перший президент», «Перший космонавт», «Новоселицька» та інші відомі далеко за межами області. Перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк, побувавши кілька років тому на цьому підприємстві, дав високу оцінку продукції заводу.

Велику питому вагу в обсязі виробництва продукції міста займає ВАТ «Новоселицький птахокомбінат» (голова Борис Гвоздь). Після того, як це підприємство очолив Борис Володимирович, тут відбулися докорінні зміни. Створено додатково 194 робочих місця, підприємство випускає 70 найменувань м'ясо-ковбасних виробів, відкрито сироробний цех, створено базу для вирощування власного поголів'я тварин. Збиткове, напівзбанкрутіле підприємство за підтримки підприємця Б. Гвоздя одержує прибутки, розрахувалося з боргами, в тому числі і по заробітній платі своїм працівникам.

Поліпшується побутове обслуговування населення міста. Закрите акціонерне товариство «Побут» (голова правління Флоріан Гуцуляк) розширює види побутових послуг. Новоселицький район - єдиний на Буковині, де вдалося зберегти у цілісній формі службу побутового обслуговування населення.

Гордістю Новоселиці є чотирикратний чемпіон з шахової композиції Михайло Марандюк, з року в рік зростає його майстерність. Слід відзначити, що Михайло Марандюк блискуче закінчив цикл офіційних змагань 2001 року, завоював повний комплект медалей. Бронзу виборов у командному чемпіонаті України, срібло - у командному чемпіонаті світу і золотий дубль - в особистому чемпіонаті України.

Характерним є те, що саме в період незалежності у місто надійшло голубе паливо. Нині газифіковано сотні квартир. Красивішає і впорядковується Новоселиця. На центральній площі відкрито пам'ятник Т.Г. Шевченку. Тротуарною плиткою вкриваються пішохідні доріжки центральної вулиці міста. Значно розширилася мережа приватних крамниць, кафе і барів. На зміну автобусам, які курсували між Новоселицею і Чернівцями, а також між містом і селами району, прийшли елегантні «бусики». Місто живе, розвивається, міцніє.