Красноїльськ

За Чудеєм відразу починається велике селище Красноїльськ, відоме ще з 1431 року. Стара назва поселення – Красна. На початку ХІХ століття в Красній діяв склозавод, що випускав порожнє та листове скло, перенесений сюди зі Старої Гути (про неї – у наступній розповіді). Як і Банилів-Підгірний, Красноїльськ є справжнім раєм не лише для шануальників архітектури, а й для любителів гір та зеленої природи: вкриті заповідними лісами гори починаються відразу за містечком. 

Мандрівку почнемо з центральної вулички містечка Штефана Маре, поворот праворуч на яку ви не пропустите. Вулиця тягнеться на багато кілометрів уздовж річки Серетель майже до її витоків в горах. Перше, що кидається в очі: величезна кількість дерев’яних будиночків під ґонтовим дахом, частина з яких нагадує гуцульські гражди. 

А в самому центрі села увагу приверне комплекс двох храмів, перший серед яких - великий мурований хрещатий в плані з масивною банею над навою та трьома баштами над бабинцем. Красноїльська церква Покрови, як і церква в Чудеї, є семикупольною. Зведена в часи  "перебудови" і освячена у 1991 році. 

В наві цього храму зберігається Красноїльська ікона Божої Матері, написана у 50-ті роки ХХ століття іконописцем Смирновим – переселенцем з Росії, який створив її для православної родини Андронників, які в свою чергу подарувати її друзям з бідної родини Митриків. Вперше ікона явила свої надприродні властивості («заплакала») на передпасхальному тижні у 1995 році. Митрики віднесли її до старої Івановської церкви, де настоятель храму Василь Павленко, помістивши її до вівтаря, побачив на зворотному боці ікони сліди маслянистої речовини. Пізніше речовина пропитала ікону і почала проявляти свої чудодійні властивості, зцілюючи мешканців Красноїльська і паломників з інших місць. Настоятель храму із задоволенням показам мені ікону: вода і досі "плаче".

А справжнього цінителя храмової архітектури зацікавить маленька мурована церківка, що ховається в тіні нового великого храму. Церква Іоанна Предтечі, збудована у 1792 році на кошти боярина Александру Ільшчі, є унікальним для Буковинського Прикарпаття взірцем мурованого храму. Щось схоже можна побачити в Лужанах, Топорівцям, але все одне – не те.

Товсті стіни і невеликі віконні отвори у верхній частині стіни дають підставу стверджувати, що він будувався, як оборонний. Церква має напівкруглі вівтарну частину і бабинець, нава має напівкруглі бокові виноси. Скатний дах має великий винос і нагадує дахи у буковинських дерев’яних «хатніх» храмів. Верхівкою церкви є нетипова для цих міст баня, що за своєю формою нагадує луковицю.

На території храмового подвір’я у старовинній хаті під гонтом розташований етнографічний музей, створений у 1999 році з метою виховання у молоді пошани до збереження національних традицій та звичаїв, розвитку національної та духовної свідомості, формування інтересу до історії свого роду. 

Поруч із храмовим комплексом будівля стара двоповерхова будівля селищної ради. 

Південною околицею селища є хутір Слатина, що протягнувся на два кілометри уздовж потоку Солонець (інша назва – Езерул) під самим лісом. Щоб попасти сюди, краще спитати про поворот на Слатину з головної вулиці у місцевих мешканців. 

Тут у 1995 року було закладено жіночій монастир Святого Великомученика Івана Сучавського "Слатина". Монастир і досі знаходиться у стадії розбудови. На сьогодні на території монастиря розташовано чернечій корпус із домовим храмом та криниця. Будується монастирська церква. На храмове свято – 15 червня монастир відвідає багато прочан і туристів. 

На південній околиці кута Слатина у витоках річки Солонець знаходиться унікальна криниця. Її глибина складає 12 метрів, а концентрація солі настільки велика, що у воді навіть не тоне куряче яйце. У старі часи за соляною водою приїжджали з усієї Сторожинеччини, і навіть з Південної Буковини (нині – це територія Румунії). Обмінювали її як на гроші, так і на шкіру, зерно, інші товари. Цікаво, що рівень води у криниці не падав. На тій самій позначці він тримається і тепер. Сьогодні джерело знаходиться на території приватного володіння нащадка колишнього володаря криниці Віктора Германа за огорожею. Нажаль, до криниці не доїхав: дорогу перегородив потік, з яким, навіть, і моя Dacia б не впоралася.

Завершуючи екскурсію Красноїльськом, варто проїхатися старою Бухарестською дорогою. Власне, вона є продовженням дороги Сторожинець – Буденець – Чудей – Красноїльськ і веде на південь у бік румунського кордону. Для проїзду нею варто мати при собі паспорт: це – погранзона. Стара дорога петляє серед буково-ялинкового лісу в оточені зелених гір.

При дорозі на південній околиці Красноїльська до Другої світової війни було невелике поселення німців. Тут діяла німецька лютеранська кірха. Сьогодні колишня кірха є православною церквою. З дороги біля кордону відкривається незабутня панорама Красноїльська та довколишніх гір.