Буштино

У 1373 році угорський король Людовік І подарував Буштино синам волоського воєводи Балка Іванові і Драгові. Документи 1389 року згадують її як власність трансільванського царя Драга; а 1480 року - як маєток феодала Бертолона Драгарі. У ХІV-XV ст. у селі проживало українське та угорське населення. За правовим становищем воно спочатку було вільним, займалося землеробством і тваринництвом, випасаючи вівці і велику рогату худобу на полонинах, що належали общині. Поступово землі селян захоплювалися феодалами, на початку XVII ст. вони стали залежними від правителя Хустського замку та Костелівської казенної домінії. Кріпаки Буштина обробляли шість земельних наділів (телеків) = 32 гольди = 16 гектарів. За це вони щороку, 11 листопада, від кожного наділу давали правителю Хустського замку шкуру куниці, коблик (100 кг) вівса, підводу сіна, 11 динарів, щотижня привозили до панського двору по одній підводі дров, а в дні релігійних свят вносили 24 яйця і 12 динарів. Отже, панщинні повинності, натуральний та грошовий податки складали 6 кобликів вівса, 6 підвід сіна, 144 яйця, 138 динарів грішми і 312 підвід дров.

За переписом 1715 року в Буштині нараховувалося 25 селянських господарств (22 угорські і 3 українські сім'ї), у користуванні яких знаходилося 98 гольдів (49 га) орної землі і 49 косашів (площа, яку викосить косар за 1 день), з'явилися буйволи. Двопільна система обробітку землі була панівною. Поле кожного селянина ділилося на 2 частини: царина (хліби, сінокоси) та толока (пасовища). У 1792 році королівська соляна комора (домінія) уклала договір із сім'єю поміщика Телекі про передачу в її розпорядження ділянки землі в Буштині (на березі річки Тиса), де розпочалося будівництво складу для солі, корчми і м'ясної лавки.

Сіль, добута на шахтах Округлої (біля Тячева), Шандрова (Олександрівки) завозилась підводами у складські приміщення Буштина. Сюди на плотах доставлялась і сіль із Солотвини. Із кріпаків створилися загони плотарів (бокорашів), які на плотах сплавляли ліс до Вілока, а звідти до Угорщини (Токай, Сольнок, Сегедин).

Буштино, навколо якого знаходилися великі лісові масиви, з кінця XVIII ст. стала перевалочною базою для транспортування кругляка. По річках Тересві і Тереблі ліс сплавлявся до Буштина, а звідси Тисою в Угорщину. В селі була створена лісова управа, яка підпорядковувалася Мармарош - Сігетській дирекції державних маєтків і займалася лісорозробкою, обробкою деревини та її транспортуванням.

У 1872 році через село прокладено залізницю Чоп-Мармарош-Сігет. Ліс із складів Буштина не тільки сплавляли, але й вивозили залізницею. Розвиток капіталістичних відносин вів до розшарування селянства. За переписом 1900 року із 608 жителів лише половина займається сільським господарством, 28 чоловік жили з допоміжних заробітків. Поряд з цим жителі Буштина 60 днів на рік повинні були працювати на ремонті і будівництві доріг та мостів. Робітникам жилось не легше. Робочий день на лісозаготівлях тривав 12-14 годин, мешкали в колибах, спали на землі біля вогнищ, заробітки були мізерні. В пошуках кращого життя багато буштинців емігрували за кордон.

На початку ХХ ст. Буштино було типовим верховинським селом. Хати будувалися з дерева, в зруб, покривались соломою, частково дранкою. Одяг буштинці носили з домотканого полотна і сукна. Традиційною частиною одягу залишався петек, що виготовлявся з овечої вовни. Малодоступним було медичне обслуговування. На 14 навколишніх сіл був лише 1 лікар. У селі працювали дві церковнопарафіяльні школи, які давали лише початкову освіту. В одній із них (українській) навчалося 180 дітей.

Представники Буштина разом з військовополоненими, що повернулися з Росії, 21 січня 1919 року на Хустському народному з'їзді голосували за возз'єднання з "Великою Україною" (Деяк І., Микуляк М., Андришин В.). Із 1919 до березня 1939 Буштино підпорядковувалася Чехо-Словацькій Республіці. В цей період у селі працювали млини та електростанція, деревообробна фірма «Нашицька», початкова школа, "Просвіта", видавалася газета "Карпатська правда".

З 1957 року - селище міського типу.

Після розпаду СРСР у 1992 р. знову офіційно зареєстрували греко-католицьку громаду, а 20 лютого 1994 р. на вул. Головній посвятили наріжний камінь під спорудження з цегли нової греко-католицької церкви. Восени 1995 р. заклали бетонну основу купола, а в 1998 р. завершили будівництво храму завдовжки 36 м, завширшки 12 м з двома вежами висотою 28 м при висоті стін 10 м. Опікувалися будівництвом священик Степан Січ та голова громади Дмитро Рванович Деяк. Допомогу матеріалами та фінансами надали підприємство “Тиса”, очолюване Іваном Цупрою, директор заводу “Електроавтоматика” Михайло Азарі, лісокомбінатівські вірники на чолі з Іваном Лукачом та інші підприємства, вірники Іван Келемен, Микола Хомечко. Допомагали коштами вірники різних конфесій Буштина, Вишкова, Тя-чева та інших сіл, благодійницькі організації Угорщини, Німеччини.

Будівництво вели буштинські майстри В. Липей і М. Дуйчак, а потім Олекса Сабадош із Сокирниці та місцеві будівельники Іван Попович, В. Якоб, Степан Феделеш, Михайло Ггнат. Один з двох дзвонів, встановлених на вежі, подарувала православна громада. У 1998 р. встановлено іконостас роботи між-гірського майстра Михайла Кінча. Посвячення храму відбулося 28 травня 1998 р.

Каплиця Благовіщення пр. богородиці. 1903. Муровану каплицю збудували на кошти православного вірника Юрія Андришина на місці престолу дерев’яної церкви, що згоріла. На прохання Андришина два рази на рік у каплиці проводили богослужіння. За радянських часів каплицю використовували як склад і тому тепер лущаться колоритні розписи, що зображують сцени Успіння та Благовіщення. Згодом споруда опинилася на приватній ділянці. Цікаву пам’ятку буштинці планують відреставрувати.

Селище розташоване у східній частині Закарпаття, в низовині за назвою Мармароська котловина, в місці впадіння річки Тереблі в Тису, напроти гостроверхих вершин Гутинського пасма, за 8 кілометрів від районного центру. 16 червня 1872 було відкрито ділянку Сату-Маре — Королево — Буштино Угорської Північно-східної залізниці, а 19 листопад 1872 ділянку Буштино — Сигіт. Через населений пункт проходить автомагістраль державного значення Мукачево — Рогатин та залізниця Чоп — Солотвино, завдяки яким Буштино має вдале сполучення з іншими населеними пунктами не тільки Закарпаття, а й усієї України та інших держав. Селище має чітко визначені межі: з півдня по річці Тиса проходить межа з селами Яблунівка та смт Вишково, з заходу — селом Стеблівка, з півночі — селами Новобарово та Вонігове, зі сходу — селом Руське Поле.

Площа всіх земель селища становить 2566 га, з них населеного пункту — 1001 га. Населення Буштина становить 8500 чол. Тут проживають українці, угорці, росіяни, румуни, роми, словаки, німці тощо. Клімат помірно-континетальний з теплим літом і м'якою зимою. Протягом року переважають південно-західні вітри, що дмуть згідно з орієнтацією долини річки Тиса. Територія селища має рівнинний рельєф. Через Буштино протікають річки Теребля, Тиса та невеличкі струмки, потічки і водотоки: Млиновиця, Помийниця, Розтока та інші.

В селищі розташовані унікальні болотно-лісові комплекси урочищ «Дубрава», «Дуброви», «Мочар», «Мочарка» та «Дубки» (останні два є об'єктами природньо-заповідного фонду). Згадані урочища є реліктовими залишками останнього льодовикового періоду у пізньому гляціалі і мають виняткову природоохоронну важливість та непересічне значення. На сьогодні — це останній на рівнинній частині Закарпаття залишок реліктових гляціальних екосистем зі своєрідною флорою та фауною безхребетних.

Особливу цінність представляють фрагменти сфагнових боліт (торфовищ) та мочарів з унікальним рослинним і тваринним світом, деякі види яких віднесені до Червоної книги України (нарцис вузьколистий, шафран банатський, кумка жовточерева тощо). Через найвище у Закарпатті різноманіття денних метеликів (82 види) ліси урочища «Дуброви» належать до території загальноєвропейського значення, маючи статус «Prime Butterfly Area».

Успішно діє «Регіональний музей етнографії сіл пониззя річки Теребля», в якому зібрана унікальна колекція стародавнього одягу, предметів ткацтва і вишивки, а також побутові речі, що використовувались селянами Тереблянської долини в кінці ХІХ — на початку XX століття. Для поширення гуцульської породи коней у Буштині створено «парувальний пункт» коней, який поширює свою дяльність на Тячівський та Хустський райони Закарпатської області.