Річка

Річка - село Косівського району Івано-Франківської області. Давній осередок народного мистецтва Гуцульщини. Село лежить на 560 м над рівнем моря і розташоване воно на просторі 15 кілометрів і тягнеться уздовж крутої долини потоку Річки (басейн Пруту), за 15 км на захід від міста Косова та 45 км від залізничної станції Заболотів. Перша згадка про село Річка як населений пункт датується 1660 роком. Цей населений пункт належить до Річківської сільської ради Косівського району Івано-Франківської області. Територіально село Річка межує з селами Соколівка, Яворів, Шешори, Брустурів та Шепіт. Візуально межі села визначаються горами Брусний, Буковець, Кичера. Лісові урочища: Лисичник, Дебеслівка, Мазівка, Іванкове. Вершини на території села: Буковець (1059 м), Брусний (965 м), Кичера (942 м), Хеґа (806 м), Семеново (747 м). Є виходи на поверхню неогенових порід на хребтах Брусний та Семеново. В селі налічується 16 присілків: Потайник, Припір, Боднарево, Рижі, Буковець, Підбуковець, Дроцмани, Гримали, Марли, Середнє, Кичера, Біси, Підбрусний, Брусний, Туні, Шевелівка.

Щодо походження назви даного населеного пункту, то згідно з легендою на території села 400 років тому шуміли столітні ліси, а на вершинах були полонини. Власником цих полонин був багатий Мицкан. Він вирішив оселити над річкою свого сина. Згодом виникло село, хати будували вздовж річки. Ось так і виникла назва села Річка. Село Річка розташоване по обидва боки ріки Річка. Аналогічна назва населеного пункту та головного водоймища села, вказує не на те, що тут жили люди «без уяви», а що наші пращури шукали гармонії з природою, розуміли важливість води як життєдайного джерела, тому відобразили це в назвах.

Перша школа в селі Річка була збудована в 1875 році та мала одну класну кімнату. До того часу навчання проводилось в хаті Мицкана Петра Онуфрійовича. В 1958 році відкрито семирічну школу в центрі та три початкові школи на присілках Кичера, Припір, Рижі. В 1976 відкрито загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. За часів польського панування в селі діяла читальня "Скала". В 1946 році була створена сільська бібліотека. Талановита молодь села Річка брала участь у танцювальному та драматургічному гуртках. Молоддю села були поставлені п'єси: "Украдене щастя", "Безталанна", "Сатана в бочці".

Особливо поширене мистецтво художньої обробки дерева. Неповторні колорити інкрустації по дереву можна прослідкувати в родинних династіях села Річка. Серед найвідоміших майстрів Марко Мегединюк, Микола Медвідчук, брати Якіб'юки, родини Тонюків, Кіщуків, Грималюків та Шатруків. Асортимент виробів - це переважно речі домашнього вжитку, настінні прикраси. Поширеними техніками декорування виробів з дерева були: інкрустація перламутром, кольоровим металом, бісером та різними породами деревини.

Творчість Марка Мегединюка мала вплив на формування стильових ознак усієї річківської школи. Із його багатої спадщини до нас дійшло декілька виробів. Його роботи зберігаються в багатьох музеях та свого часу експонувалися у Відні, Празі, Бухаресті.

Також у Річці працюють майстри виробу дерев'яного посуду бондарської роботи, декорованого випалюваним рослинним і геометричним орнаментом (Іван Грималюк), різьбярі по дереву, із застосуванням інкрустації, інтарсії і точених дзвіночків (Марко Мегединюк, Ілько Кіщук, М. Медвідчук, Микола Пітиляк, Яків Тонюк, Дмитро Тонюк, Ф. Якиб'юк, Іван Абрамович, М. Біляк та ін.) та мосяжники — гравірування та інкрустація на металі (Іван Тинкалюк, В. Медвідчук, Ілько Кіщук).

Орнаменти художнього випалювання використовувалися для оздоблення побутових предметів. Прикладом цього є творчість відомого майстра Івана Юрійовича Грималюка. У сім'ї Грималюків мистецтво бондарства у поєднанні з художнім випалюванням стало спадкоємною професією. Його твори користувались великою популярністю, виставлялись у різних містах України та експортувались до багатьох країн світу.

Село Річка є й осередком художньої обробки металу. Значну художню спадщину тут залишили майстри мосяжного мистецтва Марко Мегединюк, Микола Медвідчук, Іван Тинкалюк та Михайло Медвідчук. В асортименті їх виробів — пряжки, брошки, ґудзики, кулони, канцелярське приладдя, лускоріхи, топірці, декоративні метали, які використовували для орнаментування шкіряних виробів.

У розвиток мистецтва художньої обробки шкіри на Гуцульщині зробили свій внесок вихідці з села Річка Т. Мегединюк, Степан та Іван Пітеляки, Микола Медвідчук та Ілько Кіщук. 

У селі Річка також виготовляють художні вироби іграшок із сиру (А. Грепиняк), сопілки, а з одягу — кептарі, запаски та пояси. Річківські майстри колись об'єднувались в двох цехах виробничо-художнього об'єднання «Гуцульщина» в місті Косові. Тепер більшість річківських майстрів мають звання майстра народної творчості і є членами професійних мистецьких спілок.

У селі є музей гуцульського мистецтва.

Церква Святителя Василія Великого та дзвіниця 1896 року. Церква дерев'яна, на її стінах зберігся олійний живопис 19 століття. Дзвіниця цегляна, отинькована, з п'ятьма арковими прорізами для дзвонів. Належить до ПЦУ. Настоятель — протоієрей Володимир Левицький. Церква в Річці - характерний зразок споруди гуцульської школи народного дерев'яного зодчества.

Село Річка, справді, заслуговує на похвалу: більшість населення знайшло себе в мистецькому виробництві, перейнявши це від своїх пращурів. У селі виготовляють іграшки із сиру, сопілки, традиційний одяг гуцулів. Жителі Річки – гостинні господарі, які готові взяти на ночівлю туриста. До речі, село розташоване за 18 кілометрів від села Криворівні, яке теж багате на природні краєвиди.

Мандрівки

Щодо природних умов, то село Річка славиться своїми відпочинковими можливостями, бо розташоване в чудовій гірській околиці. З села можна влаштовувати багато прогульок. Так, наприклад, в долину Річки дорога простягається на близько три кілометри. Тут перед очима мандрівника відкривається чудовий перевал між Старою Горою і Семеновою, а ще далі протікають гарні потоки, при яких колись були млини і тартаки. Цей прохід триває по узгір’ях гори Буковця. Дальше можна продовжувати на Річківський Буковець (1060 м). Ця віддаль дорівнюється приблизно 3.5 кілометрам і покривається за яких дві години. Дорога тут проходить мимо церкви, де переходить на другий бік річки і плаєм можна перейти на гору Звар.

Далі можна продовжувати прогульку на гору Брусну (965 м). Ця дорога простягається приблизно на 4.5 кілометри і покривається за яких дві з половиною години.

Чорний Грунь – це найвища гора в Ігрецькім пасмі, яка підноситься на 1382 метри над рівнем моря. Ця дорога має десять з половиною км і покривається за 5 годин. Вона провадить через Річківський Буковець із виходом до села Снідавка. А потім потоком Чорговатим виходить на перевал між Тернишорою і Млаками, які знаходяться на ділі вод Чогороватого і Безульки. А вже з цього перевалу, через Млаки, йдеться на рам’я пасма Ігрецького і цим рам’ям переходиться на Чорний Грунь.

Також цікава прогулька па гору Шендрівку (1377 м). Вона лежить в пасмі Ігрецькім — йдеться туди приблизно п’ять годин, щоб покрити віддаль на одинадцять кілометрів. Дальші цікаві прогульки можна відбувати до села Шешори. Ця дорога дорівнюється приблизно одинадцятьом кілометрам. Вона веде до села Шешори через Брусний.

Мандрівка до с. Брустур теж дуже цікава. Ця дорога дорівнюється п’яти кілометрам, яку можна покрити за яких дві години. Сюди можна йти трьома різними дорогами: одна з них провадить через Середній, друга через Нижнє Поле, і третя через Гипровату. Не зле зробити прогульку звідсіля до Яворова, до якого дорога недалека — всього п’ять кілометрів і її легко покрити за одну годину. Ця дорога проходить через перевал між Вороніжем і Борсучним та приводить до церкви в Яворові. Дещо дальшу прогульку можна відбути до с .Криворівні, куди буде яких 18 км і на яку треба зужити не менше 7 годин, щоб її подолати.

Також не близька віддаль до Верховини, але дорога приємна й багата на природні краєвиди. Ця дорога тягнеться яких 23 км, яку можна подолати за вісім годин. Вона проходить через Шандрівку, далі йде під Буковець, а ще далі на — Білу Кобилу. А з неї сходиться через Прислуп, попід Вінчину, до Ільців Горішніх. Ця прогулька ще багата й тим, що дає можливість запізнатися з шпилями групи Гордієвських.

Більшість населення села Річки зайняте в мистецькім промислі. В селі тяжко знайти родину, в якій би не різьбили чи не випалювали б дерева. Тут міститься музей, в якому можна дістати інформації (і оглянути його вироби) про найславнішого річківського різьбаря минулого, Марка Мегединюка (1842-1912), який першим на Гуцульщині застосував інкрустацію бісером на дереві. Також тут, в музеї, є вироби других різьбарів: Ф. Якиб’яка (1877-1959), Я. Тонюка (1903-1957), В. Білака, братів Кіщуків — Івана, Миколи та Василя та багатьох інших. В селі міститься різьбарська філія Косівського промислово-художнього об’єднання “Гуцульщина”.

У Річці замешкує майстер мистецького випалювання Іван Грималюк. Батько Івана Грималюка був бондарем, а Іван ще з дитинства допомагав батькові оздоблювати дерев’яний посуд — коновки, гарчики, дійниці, сільнички тощо. Це випалювання робиться з допомогою писаків — залізних зразків, які розжарюють на вогні і потім прикладають до дерева, на якому залишається випалений елемент узору. Раніше заліза було обмаль, а тому й писаків доволі не вистачало.

Іван Грималюк виготовляв нові інструменти і його вироби почали привертати увагу не баченими раніше візерунками: “сонечком”, “півмісяцем”, “листочками”, “ружею”, “півружею”, “кривулькою”. Дерево ожило, нескладний орнамент відбив багату красу гуцульського світу. Тож Іван Грималюк є винахідником нових інструментів по випалюванню він започаткував нову сторінку в гуцульській майстерності мистецького випалювання по дереву.

Релігійна громада користується церквою св. Василія. Храмове свято 14 січня (Василія Великого). Церква повністю дерев’яна і є зразком споруди гуцульської школи народного дерев’яного зодчества, на її стінах зберігся олійний живопис XIX ст. Церковна дзвіниця цегляна, отинькована, з п’ятьма арковими прорізами для дзвонів.

Пам’ятки історії та культури: Василівська церква 1836 р.; каплиця побудована в 1848 р. на честь скасування панщини; пам’ятник односельчанам, які загинули під час Другої світової війни (1970 р.).

Народні промисли села Річка

Село Річка, що було засноване в 1694 році, є колоритним гуцульським селом, тут і до наших часів збереглася більша частина народних промислів котрими в селі займалися багато століть підряд. Адже на Гуцульщині професія передавалася від тата до сина, і кожен продовжував родову справу, вдосконалюючи її. Звісно за часів СССР народні промисли біли покладені так би сказати під сукно, зараз вони відновилися, адже незважаючи на роботу в колгоспах, селяни продовжували навчати своїх дітей і традиційним гуцульським промислам.

Найзнаменитіша в селі Річка, звичайно ж різьбярська справа, адже тут навіть є власна школа різьбярства. Але це зараз різьбярство це мистецтво, раніше для майстрів села це був засіб годувати свої родини. Тому вони старалися зробити свої вироби красивішими щоб їх краще купували. На даний момент Річківська школа славиться своїми майстрами, котрі вийшли з славетних династій різьбярів. Їх вироби красиві та витончені, з неповторними прикрасами та інкрустацією.

Також в селі є багато майстрів котрі виготовляють дерев'яний посуд. Зараз це частіше за все настінні прикраси, але місцеві жителі нерідко купують такий посуд для повсякденного вжитку, особливо вівчарі, котрі тримають сир в деревинних тарілках. Для туристів що приїздять сюди такий посуд дуже цікавить як сувеніри, адже майстри села використовують для дерев'яного посуду художнє випалювання для його прикрашення. Такий посуд надзвичайно красивий та екологічно чистий.

Ще одним промислом котрий був поширений в селі, і є поширений і зараз є художня обробка металу. Майстри цієї справи роблять всякі дрібні прикраси, це ґудзики, пряжки для ременів, канцелярські приладдя та багато чого іншого. Такі вироби використовують зазвичай для прикрашення дерев'яних та шкіряних виробів. Такі прикраси роблять їх завершеними надійними та красивими.

В селі є ще багато майстрів різних напрямків, але їх вироби не такі відомі на ринку сувенірів. Вони працюють для односельчан, та для жителів навколишніх сіл. Але туристи що приїздять сюди залюбки купують як сувеніри їх вироби, адже вони якісні та красиві. Село зараз проживає відродження своїх народних промислів. Люди повертаються до звичних для них професій, котрими займалися їх предки на протязі століть. Якщо ви проводите відпочинок в Карпатах, то варто відвідати село Річка, щоб побачити мальовничу природу, та прекрасні вироби народних майстрів.

Село Річка дуже цікаве, бо тут можна зустріти хати котрим вже більш8 ніж сто років. Але це не хата-музей, в таких хатах до цих пір живуть люди. Звісно молодь будує будинки за найновішими технологіями, але старші люди задоволені тим що мають. Тому село нагадує музей, кожен хто приїжджає сюди вперше, не може повірити що ще є дійсно такі хати. Також в селі Річка є каплиця котру побудували в 1848 році на честь скасування панщини. Адже для селян це була дуже визначна подія, бо вони отримали нарешті свободу. Крім каплички в селі є Василівська церква котра була побудована в 1836 році, вона є також пам'яткою культури Косівського району.

В селі Річка також працюють багато майстрів народного мистецтва, адже після розпаду СССР Гуцульщина є напевно місцем де дійсно відродили всі народні промисли, культура тут незважаючи на пропаганду радянської влади збереглася недоторканою. Тому тут можна купити вироби майстрів прямо в них з майстерні, і бути впевненому що це дійсно витвір мистецтва а не дешева підробка.

Село Річка є чудовим місцем щоб провести відпочинок в Карпатах. Тут привітні господарі, мальовнича природа. Це дійсно місце де можна відпочити а також культурно та естетично збагатитися.

Історія та цікаві факти села Річка

Бувають часом цікаві збіги та гра слів, коли словосполучення хоч і правдиві бувають трохи смішними. Село Річка, має своє подібне словосполучення коли говорити про географічне розташування села. Село Річка розташоване на березі річки Річка, але це не жарт, а дійсно географічне розташування села. Але не думайте що у перших поселенців що оселилися тут було занадто мало уяви, просто з давніх-давен місцеві люди завжди прагнули жити в гармонії з природою.

Засноване село Річка було в 1694 році. Багатий володар котрому належали ці живописні місця, вирішив оселити тут сина, з паничем прийшла й челядь котра також побудувала собі хати вздовж річки. Потроху село почало розростатися, а через те що на початку всі хати будували коло річки Річка, село також назвали Річка, бо хати йшли коло русла, повторюючи його згини.

Незважаючи на спокійне життя події що були в навколишніх селах теж не оминали село Річка. Селяни підтримували опришківський рух, а згодом за часів другої світової війни підтримували воїнів УПА, котрі стали на захист цих земель. Не минув село і терор енкаведистів, десятки жителів села були страчені та репресовані. Через бодай найменший вияв патріотизму чоловік міг змінити ці прекрасні краї на тайгу в Сибірі. Адже радянська влада хотіла викоренити патріотизм, і зробити з усього населення великої імперії одну сіру масу, котра не визнавала б навіть Бога, а слухалася тільки великого вождя.

В селі Річка, дуже добре розвивалося народне мистецтво, і коли розпався СССР, то тут почали відроджуватися такі народні промисли як художня обробка дерева. Адже від діда до онука в селі передаються любов до мистецтва, та секрети професії, тому народне мистецтво просто знову показалося світові, адже майстри тут жили завжди. Предмети повсякденного вжитку, та настінні прикраси що виготовляють тутешні майстри, радують око своєю виваженістю та завершеністю. На цих виробах немає зайвих прикрас як в деяких школах різьбярства, і вони не є занадто простими, у майстрів села Річка, є особливе відчуття завершеності, та вміння щоб зробити досконалий виріб.

Крім того в селі досить добре розвинута інфраструктура для зеленого туризму, тут проводячи відпочинок в Карпатах можна дуже добре відпочити. Село Річка, завжди з радістю зустрічає гостей, адже гостинність, розуміння та взаємодопомога, це можна сказати народні звичаї села Річка. Тут завжди з радістю зустрічають гостей, і гості завжди повертаються додому задоволеними.

Річківська щкола художньої обробки дерева

Одним з відомих осередків народного мистецтва Гуцульщини є мальовниче село Річка. Найпоширенішими видами народного мистецтва серед річківських майстрів були художня обробка дерева, металу, шкіри, рогу і ткацтво. З покоління в покоління передавалися секрети майстерності річківських умільців, що зумовило створення своєрідності почерку певних майстрів, а згодом й цілих династій Мегединюків, Грималюків, Кіщуків, Тонюків та Шатруків .

Основоположником річківської школи різьби по дереву був Марко Мегединюк(1842-1912). В асортименті виробів майстра були топірці, хрести, тарелі, трійці, палиці тощо. Однією з найбільш відомих його творчих робіт був сливовий хрест виготовлений для австрійського цісаря Франца Йосифа. Цей хрест знаходиться у приватній капелі цісаря. Роботи М. Мегединюка неодноразово експонувались на різноманітних виставках, а саме:

• на рільничо-промисловій виставці у Кракові за цимбали, прикрашені пацьорками та мідним дротом був нагороджений бронзовою медаллю;
• на коломийській виставці 1912 р. М.Мегединюк отримав золоту медаль за різьбярські вироби. Також його вироби експонувались на «Виставці домашнього промислу» в м. Коломия.

Вагомий внесок в розвиток художньої обробки дерева зробила сім’я Тонюка Якова Васильовича(1903-1958). Він почав займатись виготовленням виробів з дерева вже в 19 років. Я.В.Тонюк разом з дружиною Марією Іванівною(1906-2005) виготовляв рахви, папіросниці, рамки, баклаги тощо. Свої вміння і досвід Я.В.Тонюк передав своєму синові В.Я.Тонюку (1928), який вдосконалив технологічні прийоми виготовлення виробів та композиційні схеми декору. У своїх виробах В.Я.Тонюк поєднував елементи різьби та інкрустації. В асортимент його виробів входять: рахви, рами, баклаги, тарелі, колачі, набори для вина, шахмати, а також хрести, патериці та кіоти. Твори В.Я.Тонюка експонувались на багатьох виставках, зберігаються у приватних колекціях та фондах музеїв Косова, Коломиї, Івано-Франківська, Львова, Тернополя та Києва. В.Я.Тонюк - член Спілки Художників України з 1962р., Заслужений майстер народної творчості, нагороджений орденом «Знак пошани» (1986р.); бронзовою медаллю ВДНХ м. Київ (1980р.); бронзовою медаллю ВДНХ м. Москва (1987р.). Різьбярські традиції сім’ї Тонюків продовжує син Яків (1959) та внук Михайло(1987).

Не менш значущий доробок у розвитку художньої обробки дерева внесла родина Кіщуків. Найвідомішим майстром інкрустації дерев’яних виробів був Микола Зіновійович Кіщук. Навчився свого ремесла у старшого брата Івана. М.З.Кіщук виготовляв баклаги, бочівки, тарілки, шкатулки, рами, цукорниці, підсвічники, вази, рахви, альбоми тощо. М.З.Кіщук – член Спілки Художників України. Його твори експонувались на різних виставках в Україні та за її межами, численні з них зберігаються в приватних збірках та фондах музеїв, а також з творчим доробком М.З.Кіщука можна ознайомитись в приватній збірці його сім’ї. Продовжують родинні традиції річківської школи інкрустації племінники М.З.Кіщука - М.О.Кіщук та Д.О.Кіщук.

Значний вклад в розвиток конструктивних аспектів художніх виробів з дерева зробив Гнат Васильович Шатрук (1886-1946). Він виготовляв шкатулки, рами, скрині, меблі та різні предмети побуту. Свої технологічні секрети та вміння передав своїм дітям, а саме: Шатрук В.Г.(1910-1984), Шатрук М.Г.(1912-2000), Шатрук П.Г.(1921-1977), Шатрук М.Г.(1915-1997), Шатрук М.Г.(1925-1997), Шатрук Л.Г. (1928). Крім виготовлення предметів предметів побуту Г.В.Шатрук з синами Миколою, Михайлом та Лук’яном займались будівництвом гуцульських хат.  Найвідомішими представниками родини є М. Г. Шатрук та Л. Г. Шатрук. Особливістю їхньої творчості було виготовлення складених виробів з дерева, зокрема, шести- та восьмигранних шкатулок, пасхальних кошиків, ювілейних кубків, альбомів, свічників, патериць, хрестів, підвазонників та рам, які декорували інкрустацією різних порід дерев, перламутром, бісером та металевим дротом.

Вироби Л.Г.Шатрука експонувались на багатьох всеукраїнських виставках та зберігаються в багатьох приватних збірках України, Франції, США, Канади. За вагомий внесок в розвиток культури Л.Г.Шатрук нагороджений бронзовими медалями та численними грамотами.
В наш час продовжує родинні традиції художньої обробки дерева онук Михайла Шатрука.

Грималюк І.Ю. заслужений майстер народної творчості та учасник численних всесоюзних, обласних та міжнародних виставок: США, Канада, Болгарія, Польща, Великобританія. Твори зберігаються у багатьох музеях України, Росії, Білорусі, Естонії.
Зародження річківської школи бондарства пов’язане з родиною Грималюків. Іван Юрійович Грималюк (1904-1989) перейняв ремесло від свого батька, і вже з 14 років працював самостійно. Він виготовляв декоративний посуд (коновки, гарчики, бербениці, бочівки, фаски, рогачі, сільнички, цебрики, дійнички, кошики, двійнята, пасківці, ложкарі, рахви, відра, маслянки, черпаки, полонники, вази), сувеніри. Найбільшої популярності І. Ю. Грималюк досяг як майстер художнього випалювання, яким оздоблював боднарські вироби. Сьогодні бондарські традиції продовжує його внук Іван.  

В наш час функціонує музей-майстерня заслуженого майстра народної творчості України Івана Юрійовича Грималюка.