Найвіддаленіша крапка, на півдні під кордоном з Румунією – село Сарата. Логістично вона значно ближче до Румунії, ніж до інших сіл України. Маленька плямка посеред лісу: 15 кілометрів тупикової дороги від глухого села Нижній Язловець, далі за витоки Білого Черемоша і знаменитий Памір. Далі на маршруті декілька сіл в передгір’ї:
Виженка,
Багна, Черешенька, Лопушна, Луківці, Стара та Нова Жадова. З Брусенок потрапите в гори в
Підзахаричі. Звідти піднімайтесь вгору, спочатку до місця злиття двох Черемошів, до долини Білого. Через села Петраші, Мариничі, Стебні, Шпетки, Довгопілля, Конятин, Яблуниця рухаєтесь в село Голошина, де є садиби, що приймають туристів. Дорога до Сарати часто проходить на краю глибоких проваль, глибиною 50-70 м. 15 кілометрів від повороту в Нижньому Язлівці до Сарати дорога йде лісом і після дощів може бути залита водою. На короткій ділянці вздовж дороги прорізана широка смуга лісу, щоб сонце хоч трохи висушувало дорогу. Часом калабані більш схожі на озера, місцями були такі широкі, що пішки їх теж не обійдеш – з одного боку річка, з іншого дуже крутий підйом.
На хвилі розвитку зеленої енергетики, під приводом поточного ремонту дамбу відновили для забезпечення мініГЕС.
Місцева красива церква вражає сучасним ремонтом. Як і належить, вона стоїть на горбочку, і тому її добре видно звідусіль. Храм, між іншим, діючий - почути слово Боже, причаститися, висповідатися тощо мешканці мають змогу в рідному селі.
Біля церкви паслася величенька отара овець. До найближчого магазину 18 кілометрів, а взимку часом так засипає снігом, що можна хіба сидіти вдома і чекати весни грейдера. До школи інтернатного типу в Селятині 40 кілометрів або ближче через Памір. Село Сарата своєю колоритністю справді дуже цікаве.
Звісно, що в селі, де так мало мешканців, немає ані магазину, ані поштового відділення. Але до цього люди звикли і якось дають собі раду. Основа економічного життя мешканців Сарати - це їхня праця на землі. Дякувати Богу, її тут більш ніж удосталь. Хати розкидані одна від іншої на кількасот метрів. Тож скільки є сил і бажання - копайся на своїй ділянці. Щоправда, родить не так уже й добре - дається взнаки висота місцевості, яка приблизно становить 1100 м. Тож тут помітно прохолодніше, ніж у передгір’ї. Звичайна температура в липні - 15-18 градусів тепла, узимку стовпчик термометра опускається до мінус 30 і нижче.
За цих умов плодових дерев у Сараті немає: не визрівають ані яблука, ані груші. Тож в основному селяни займаються городиною: вирощують картоплю, буряки, цибулю. Останнім часом, правда, раціон горян урізноманітнився: з огляду на потепління почали визрівати й кабачки.
Інша важлива складова господарства - тваринництво. Оскільки пасовища великі, є змога тримати по три-п’ять корів. Виходить, що худоби в Сараті більше, ніж людей. Місцеві корови теж своєрідні - самі собі йдуть на пасовище і самі ж повертаються. Молока дають не так багато, але це не дуже важливо, адже продавати його все одно немає кому. Отже, практично все молоко родина використовує для власних потреб. Восени поголів’я меншає - у Сарату приїздить машина, що забирає м’ясо.
Зрозуміло, що в навколишніх лісах сила-силенна грибів та ягід. Отже, ніхто з мешканців не сидить голодним.
Хліб печуть удома, а коли є потреба в олії чи борошні, то домовляються з тим, хто привезе. Відстань до найближчого магазину хоч немала, але не така вже й велика - доїхати можна, хай і поганенькою дорогою.
Зрідка до Сарати навідуються й туристи. Добре, що через село проходить наскрізна дорога. Зокрема, через Сарату можна зробити подорож із села Нижній Яловець в село Шепіт. До Нижнього Яловця відстань становить 20 кілометрів, в Шепіт - 18 км. Періодично ці відстані місцеві жителі долають пішки.
Тож якщо потрібен провідник, його можна знайти. А от до українсько-румунського кордону тут - рукою подати, якихось кілометрів п’ять, значно ближче, ніж до села Шепіт, адміністративною одиницею якого є Сарата.
З місцевих об’єктів туризму потребує уваги доволі висока гора Томнатик, до якої від Сарати 4 кілометри. На самій горі стоять величезні і водночас дивовижні кулі. Це місце називають "Памір", адже таку назву мала розташована тут радіолокаційна станція, що функціонувала за часів Радянського Союзу.
Отже, з упевненістю можна сказати, що той, хто зазирне в Сарату, не пошкодує.
