Випчина - найвище село Гуцульщини, в
Чернівецькій області,
Путильському районі. Населення відсутнє, жителі покинули у 90-х роках минулого століття, розійшлися по долішніх селах. Але раз на рік на храмове свято вони підіймаються до місця батьківських осель, до церкви та цвинтаря.
Село розташоване на висоті 1100 метрів над рівнем моря і, таким чином, є найвищим населеним пунктом України. Відстань до
міста Чернівці: 136 км. На північному сході від села бере початок струмок Полонистий, лівий доплив Рипню.
Традиційні народні промисли: народна вишивка, писанкарство, лісозаготівля, лісопереробка, вівчарство.
Столітня церква Святих Петра і Павла і старий цвинтар нагадують, що тут було колись село Випчина. Допоки храм і могили будуть доглянуті, то воно житиме. Так думають люди, які самі або ж їхні батьки покинули високе карпатське село і перейшли жити у долину. У високогір’ї села немає нікого з жителів.
Щороку 13 липня селяни різного віку з’їжджаються у Випчину на храмове свято. Беруть зі собою дітей. До цієї поїздки готуються. У старій церкві відбувається богослужіння, а потім йдуть до могил рідних, запрошуючи кожного підійти, щоб разом помолитись за душі померлих і пригоститися стравами. У цій мандрівці на рідну землю предків – якесь певне таїнство. Можливо, для людей це місце сили і пам’яті.
Вочевидь, духовне людям важливе, і вони у цей спосіб дбають і переосмислюють свою спадщину, і живляться з неї, передають своїм дітям, своїм нащадкам. Село почало зникати, як тільки під укіс пішла радянська влада, посипалась економіка, селяни перейшли жити у долину.
За совітів у Випчину зганяли коней і зумисно валили хрести на цвинтарі. У сусідні села заганяли комсомольців, які з церков знімали хрести і били вікна, а сюди вони не дійшли. Переказують історії, як під час Другої світової війни «стрибки» (спецгрупа НКВС – ред.) приходили і зганяли з Випчини людей униз. Розбивали печі у хатах, але селяни лишались. Усіх свідоміших мешканців вивезли в Сибір, селяни довго мовчали і зі своїми споминами повмирали.
Громада пишається музеєм і садибою Л.Кобилиці, гуцульськими традиціями.
