Куди прямуєш?
Пошук

Основна пішохідна вулиця Коломиї. Як і в Івано-Франківську, у народі головна проспект Чорновола в Коломиї відомий як "сотка". Тут полюбляють прогулюватися коломияни та туристи. На проспекті Чорновола багато будинків, які були зведені ще наприкінці 19 - на початку 20 століть. Також тут розташований пам’ятник Івану Франку і найвідоміший об’єкт Коломиї - музей "Писанка", про який ми уже згадували. Вулиця бере початок від площі Відродження, що навпроти ратуші, і веде до вулиці Січових Стрільців. її довжина до 600 меттрів.

Жодна з вулиць міста не зазнала такого впливу від змін політичних систем, як центральна, і цей вплив відбився найперше на її назвах: Ягайлонська (до 1928), Пілсудського (1928-39), Леніна (1939-41), Гетьмана Мазепи (1941), Гавптштрасе (Головна, 1941-44), знову Леніна (1944-90), від 1990 року - проспект Відродження, від 2001 року - проспект Чорновола.

Проспект - віддавна місце осідку панівної верстви Коломиї, і всі збудовані тоді кам’яниці були власністю аристократії. Поруч з житловими приміщеннями часом будували і адміністративні корпуси — староство, пошта, але більшість власників переважно здавали своє помешкання в оренду приватним особам - як під житло, так і під офіси та крамниці. На перших поверхах містилися приватні крамниці та вклади здебільшого євреїв та поляків, а також різні ремісничі майстерні, покої до снідань та ресторани, які в 1939-40 роках були націоналізовані радянською владою. Проспект Відродження, як один з найбільш живих артерій історичного центру, за всіх систем, незалежно, чи він виступав під назвою "лінія А-Б", чи "стометрівка", чи "корсо" був улюбленим місцем для прогулянок, а також ділових зустрічей як молоді, так і старших коломийців.

Переважна більшість будинків - забудова середини 19 - початку 20 ст., фасади якої ще в 1950-і, внаслідок непрофесійного ставлення до ремонту історичного центру, частково втратили своє архітектурне оздоблення. Можливо, тому нова невибаглива забудова, яка виникла згодом в історичному центрі, не так гостро дисонує з заповідною зоною.

  • Будинки № 1, 3 становлять єдиний комплекс з будівлями № 12-15 площі Відродження, тому другі поверхи і цих будинків займали приміщення готелю "Белле-Вує", пізніше "першорядного" готелю і кав’ярні "Ціти", на перших поверхах знаходилися крамниці.
  • Будинок № 2. В 1910-ті роках містився склад металевих виробів Якоба Сілбера, в 30-х роках - крамниця галантереї Леокадії Шуберт, склад запчастин до технічних пристроїв Кароля Шуби (другий поверх); до Другої світової війни діяла місцева польська масонська ложа В 1970-х роках - магазин "Взуття", з 1994 р. - крамниця ДТКП "Каштан".
  • Будинок № 4. В 20-х роках ХХ століття - торговий дім "Продукція", який пропонував "нафту, бензину, машинні масла, мило, свічки, а також ропу марки “Слобода".
  • Будинок № 5. В 1890-х роках існував готель "Європейський", в якому у липні 1891 році були відкриті склад годинників і майстерня Вільґельма Аделя. Згодом готель перейменовано на "Брістоль", власником якого в 20-х роках ХХ століття був Баґер Хаїм. При готелі працювали ресторан (в 1931 році керівництво ресторану перебрала Реґіна Васнер) і кімнати для сніданків. В цей же час в будинку розміщувалися майстерня і склад капелюхів С. Тейхберґа. В 30-х роках - крамниця "Сейде Ляндман і Сини", що пропонувала тканини, хустки; крамниця і виріб м′яса Івана Стадніченка. В 1941-42 роках в приміщеннях внутрішнього двору діяли редакція часопису "Воля Покуття" (1941-42), органу Коломийської окружної управи та проводу ОУН (б) (відповідальний редактор - Я. Христич), а також канцелярія "Останніх вістей" (1941), додатку до "Волі Покуття". В 1942 році на другому поверсі будинку тимчасово мешкав проф. Коломийської гімназії, перекладач, драматург і видавець Дмитро Николишин із сім’єю; на першому поверсі в кімнатах внутрішнього двору розміщувалася міська друкарня (директор О. Кічак). В службових приміщеннях цієї установи збиралися члени місцевого проводу ОУН (б). В 1945-50-х роках - працювала редакція органу Коломийського МК ВКП(б) "Червоний прапор". Тепер тут міститься крамниця "Берізка", МП "Явір" (від 1994).
  • Будинок № 6. Будівля належала "Товариству Залічковому" (20-ті роки ХХ століття). 1 жовтня 1922 року тут було відкрито Коломийське відділення державного "Банку господарства крайового", який згодом перенесено на вулицю Театральну, 48. В 20-30-х роках тут же працював "Банк Покутської землі". Окрім цього, в першій половині ХХ ст. перший поверх займали: склад оселедцю і маринованих риб Мойсеза Райхера (1913), бюро і майстерня сільськогосподарських машин Братів Плезя (продукція - дерев′яні плуги, залізні млинки до очистки збіжжя, січкарні тощо); крамниці солодощів та фруктів Валерії Баранюк "Поморянка", велосипедів, друкарських машин і технічного приладдя Францішека Панькевича, м’ясних виробів Антонія Стадніченка. У внутрішньому дворів знаходилися великі склади нафти, свічок і різних мастил. Тепер - магазин хлібобулочних виробів та житлові приміщення.
  • Будинок № 8. Збудовано 1914 року. У період між двома світовими війнами - механічна майстерня трикотажних і ткацьких виробів Братів Райзель, крамниця так званих "колоніальних товарів" Бернарда Жабінського (вина, коньяки, шампанське, роми, кава, чай, какао, фрукти південні, консерви рибні), перукарня Івана Баранюка. Сьогодні - житловий будинок.
  • Будинок № 16. В 30-х роках ХХ століття на другому поверсі містилися фотомайстерня Михайлини Гнатковської, крамниця швейних і друкарських машин. В період 1941-1944 роках - українська поліція. Тепер тут ощадна каса, обмінний пункт валюти банку "Аваль" і кафе "Півник".
  • Будинок № 21. На початку ХХ століття - кав’ярня "Рояль", пізніше в 20-х роках містився ресторан і готель Яна Берґа. Одночасно - перукарня Теофіля Галецького, офіси містобудівельної фірми та начальника фірми з будівництва млинів Фріди Брандес, аптека "Опіка" К. Вітославського. Тепер - перукарня.
  • Будинок № 23. В першій половині ХХ століття розміщувалася крамниця фірмового взуття "Саламандра", перукарня "Антоні" Антонія Новотного; склад радіоапаратури та фотомайстерня А. і М. Сеньковських, канцелярія Королівської парової броварні. На другому поверсі - помешкання лікаря Н. Крумгольця. В 1970-х роках - крамниця "Війсьторгу" "Супутник".
  • Будинок № 26. В 20-х роках ХХ століття розміщувалися єдиний католицький готель "Фріц" з кімнатами для сніданків, рестораном і комфортною верандою для товариських зібрань; хімічно-бактеріологічна лабораторія, книгарня "Лектор", яка поряд з іншими послугами, надавала в користування шкільні підручники; художня майстерня Ф. Нехелеса. В будинку мешкав і приймав пацієнтів колишній лікар віденських клінік, д-р Якоб Сирота. Тепер - дитяче кафе "Казка", МПП "Сюрприз", на другому поверсі - міський державний архів, у подвір’ї - МП "Фотокераміка".
  • Будинок № 30. Перед Першою світовою війною австрійські улани використовували для своїх потреб, декілька разів влаштовувалися промислові і мистецькі виставки, пізніше містився військовий склад, а після 1920-х років - кінотеатр "Марс", працювала майстерня "Огніво". В 1939-41 роках кінотеатр перейменовано на ім′я С. Кірова, в 1941-44 роках - німецька назва "Вікторія", в 1944-90 роках знову С. Кірова, а з 1990 року - дитячий кінотеатр "Джерело".
  • Будинок № 32. Збудовано в 1860-х роках. До 1939 року тут розміщувалося Коломийське староство. В 1939-41 роках - радянські військові структури, в 1941 році - угорська жандармерія, пізніше німецьке військове відомство. В 1944-50-ті роки - слідчі відділи МВ УМВС в Станіславській обл. Згодом - міська дитяча лікарня і поліклініка, тепер адмінбудинок Коломийського територіального медичного об’єднання.
  • Будинок № 43. Від 1903 року тут містився ресторан "Ґамбрінус" Ґенрика Роттенберґа з окремими кабінетами для товариських зустрічей, а також склад ґалантерейних товарів Гарліга і Роттенберґа; в 1939 році - редакція газети "Червоний прапор", в 1941-44 роках - ресторан "Німецький куток" (завідувач - Д. Кваснюк), в радянський період - "Чайна", їдальня № 6, "Українські страви". Тепер - кав’ярня - бар і крамниця "ГалПрут" АГФ "Прут".
  • Будинок № 55. До 1939 року - польська школа ім. Н. Коперніка; в 1939-41, 1944-48 роки - коломийська педагогічна школа; в 1941-44 роки - українська школа ім. Лесі Українки (директор - Вітольда Проців); в 1948-53 роки - СШ № 2 (дівоча), з 1953 по 1991 роках - служби міськвиконкому; червень-жовтень 1990 року - редакція часопису "Вісник Коломиї"; після 1991 року - Коломийська державна об′єднана податкова адміністрація і служба соціального забезпечення.

Проспект В’ячеслава Чорновола є живою артерією історичної ча­стини Коломиї, місцем для прогулянок, а також ділових зустрічей, різного віку містян, де кожен другий, якщо не філософ, то, бодай,- політикан. Одна з найдавніших назв теперішнього проспекту Чорно­вола – Ягайлонська нижча (вулицю так назвали поляки на честь свого короля Владислава Ягайла, який 1405 року надав містові Магдебурзьке право, а згодом й сам прибув сюди року 1411-го). Це традиційне місце осідку аристократії, з житловими приміщеннями на другому поверсі. В партері – бюро, крамниці, склади, а також різні ремісничі майстер­ні, здебільшого юдеїв та поляків, які, однак, в 1939-1940 роках націона­лізувала радянська влада.

Так у будинку № 2, де тепер уні­версальний торговельний центр «Каштан», до Другої світової війни ді­яла місцева польська масонська ложа. В комплексі будинків, що вікна­ми дивляться на сучасний майдан Відродження, наприкінці XIX віку містився готель-ресторан «Ґаліція». Під час студентської мандрівки Гуцульщиною у серпні 1884 р. тут гостював Іван Франко, востаннє бачився зі своєю колишньою нареченою Ольгою Рошкевич. Містянам міжвоєнного періоду XX століття цей будинок запам’ятався висту­пом новомодного негритянського джаз-бенду. Тепер перший поверх займає гомінкий торговий комплекс «Коломиянка», названий так ще за брежнєвських часів, коли, здавалося, що дефіциту, протекціям й чер­гам ніколи не буде кінця. Другий поверх – колишній осідок «Міськ- торгу», поруч діяв «Клуб медиків» з кінозалом. У вранішні години ву­лиця біля гастроному стає продовженням ринку, де селяни торгують садовиною, городиною, дарами лісів – ягодами й грибами, першими весняними квітами – бриндушками, а також останніми, осінніми – хризантемами, взимку – різдвяними дідухами. З перемінним успіхом стихійних крамарів розганяють патрульні міліціянти, і так щодня, будь-якої пори. Над цим стовпищем можна розгледіти різномастих жебраків, попрохайлів, надокучливих комівояжерів, всюдисущих циганів, вуличних співаків… Полудневої пори вулицю з її числен­ними кнайпами заповнюють веселі, але завше голодні студенти, ділові службовці сусідніх офісів зі своїми розкомплексованими по­другами. На порозі передвечір’я центральну вулицю від її початку й до кінця окупують молодіжні гурти різних течій, напрямів, по­глядів: скейтери, роллери, музиканти, паркурівці, панк-рокери, ди­вакуваті буддисти зі своїми бубнами, веломани-екстремали, зрід­ка – туристи.

В будинку № 5 в 1890 роках існував готель «Європейський», згодом «Брістоль». На початку німецької займанщини в приміщеннях внут­рішнього двору діяли міська друкарня і редакція часопису «Воля По­куття» – органу Коломийської окружної управи та проводу ОУН (б). Периметр другого поверху й далі «зв’язує» суцільний балкон, з якого можна зайти в помешкання, десь тут тимчасово проживав професор Коломийської гімназії, перекладач, драматург і видавець Дмитро Ни- колишин. Після війни старий фонд використала нова влада з осідком газети «Червоний прапор». Відтоді й до сьогодні під будинком – роз­галужена мережа підвалів, нині закинутих, захаращених і не функці­ональних, звідки можна було проникнути до глибших підземних пе­реходів.

Ліпнина на житловому будинку № 8 вказує, що збудований він року 1914-ого. Майстерня з виготовлення сідел та кінської упряжі розміщувалася в наріжній двоповерхівці під номером 11, збудованій, як вказує дата на вхідних дверях, 1909 року, з ініціалами власника. Квартал навпро­ти був частково знесений, як аварійний і заново відбудований після війни. В його старому секторі, номер 16, у 1930-х роках на друго­му поверсі містилося артистичне фотоательє Михайлини Гнатков- ської-знаної на теренах української мисткині світлопису. За німець­кої окупації тут квартирувала українська поліція, на чолі з Максом Микитюком, підпільним діячем ОУН, розстріляним гестапівцями в Шепарівському лісі. З протилежного боку через давні масивні две­рі потрапляємо до мистецької робітні Валерія Дідорака, оригіналь­ні скульптури, горельєфи якого знані далеко за межами міста. Далі у дворику – «фірма-конкурент», яка заховалася у химерній прибудо­ві, вимощеній з підсобного матеріалу, старих віконних і дверних рам, довкола розкидані фрагменти гіпсових фігурок святих: їхні кінцівки, голови, торси. Ілюзію ірреальності доповнює господар цієї буди- геть сивий дідусь, схожий на гнома, з усмішкою блаженного. На те­риторії в кілька метрів «майстер» «творить» і живе без прописки, без номера, без світла, без тепла побутового і родинного. Розказує, що колись, в минулому був чемпіоном Союзу з якогось вагового спорту, дружина «…з Італії не вилізає». Тепер ось він ліпить дешеві форми святих, яких зрідка замовляють бабусі до «своїх» каплиць.

У кутовому будинку № 24 перший поверх займали ресторація і каварня, працювала найбільша на Покутті крамниця мод, майстерня ка­пелюхів і шапок. 1920 року власник Кляффе відкрив каварню «Вар­шавську». Від 1937 новий власник Маргинюк змінив вивіску на «По­лонію». В радянський час – це заштатний, другосортний ресторанчик «Трембіта», пізніше – дієтична їдальня і так до середини 1980-х. Те­пер вивіски змінюються швидше, ніж ми до них звикаємо. Від недав­нього часу тут Торговий дім з незрозумілою абревіатурою «ДЦ». Від минулої розкоші зосталися лиш ліпні маски левів над вікнами, а на атгику встановлено скульптуру Богородиці – дарунок івано-франківських архітекторів до X гуцульського фестивалю року 2000-го. Далі в ряду – новітній «витвір» коломийських архітекторів – торговель­ний комплекс «Водолій». На початку 1970 років це був витриманий в гуцульському стилі кулінарно-ресторанний заклад з милозвучною назвою «Черемшина», з баром, їдальнею, гастрономічним відділом, терасою літнього кафе і, звичайно, – рестораном, причому все – пер­шорозрядного рівня. В процесі приватизації й наступних недолугих перебудов було втрачено не тільки назву, вигляд, але й саме призна­чення споруди.

З широких вікон теперішнього «Водолію» відкривається красива панорама. Це в результаті руйнації давнішої забудови утворився про­сторий майдан, окрасою якого стала найвеличніша у світі українська писанка – музей та однойменний готель – яскрава візитка Коломиї за новітньої доби незалежності. Десь тут в середині червня 1880 року в неіснуючій сьогодні давній забудові провів свій «чорний тиждень»Іван Франко. У тому готелі гебрея Гірма під назвою «Буковина» поет написав повість «На дні». Сьогодні, з високості літ, його бронзове чоло звернене, акурат, в той бік, в час своєї бурхливої юності. Йдеться про пам’ятник Франкові у сквері біля колишнього кінотеатру «Дже­рело». Над задумом і скульптурою працював відомий коломийський маляр, викладач і поет Василь Андрушко.

За Другої світової війни ряд будівель, де тепер стоїть наша «Писан­ка», сильно постраждали, опісля їх повністю розібрали. На повоєнних суботниках завали розбирали учні коломийських шкіл. Згодом на цьо­му місці розбили сквер, де за планами радянських зодчих міста мав би здійматися помпезний пам’ятник Иосифу Сталіну…

На зламі віків підприємливий юдей Роттенберг відкрив ресторан «Гамбринус» у добротному будинку, де тепер «Гал-ГІрут», та кафе «Сотка», що виходить вікнами на проспект Чорновола. Простора про­холодна пивниця дозволяла розмістити тут велику кількість м’ясо-мо- лочної продукції, а в часи воєнних лихоліть служила прихистком від небезпеки. Під цегляним склепінням підвалу й досі можна побачити замурований потайний вхід до ще глибшого підземелля. Поруч – дав­ня водяна помпа, на випадок епідемій чи нашесть, яка рятувала не одне людське життя. Совіти, що восени 1939 року прийшли в наш край, організували в будинку редакцію газети «Червоний прапор». За німецької окупації новий власник Дмитро Кваснюк повернув давню славу розважального закладу, який назвали «Німецький кут». Це під його вікнами 1943 року окружний староста з військовими комендан­тами приймав парад добровольців Стрілецької дивізії «Галичина». Повіт проводжав рекрутів на залізничний вокзал, а звідтіля до Льво­ва, куди з усього Крайскомісаріату збирався український молодий цвіт на вишкіл до Німеччини. За радянської влади традицію проводи­ти гучні демонстрації не відмінили, як незмінним залишалося місце встановлення трибуни для представників владних структур міста. Все відбувалося тут, під тими ж стінами, де можна було тамувати спраг­лу утробу гальбою «Жигулівського» пива коломийського розливу у тодішньому «Буфеті» №6. Любителі хмелю називали його просто «шісткою», з натяком на різних КГБістських нишпорок, які прямо за столиками могли завербувати підпилого клієнта. 

Поруч у сквері у камені застиг унівець – праобраз живої легенди краю, сотенного Мирослава Симчича. Довершує ансамбль, аналогіч­ний будиночок давнього баварсько-швайцарського стилю «брус-ґа- ус», у якому після Другої світової розміщувалася годинникова май­стерня, далі штаб добровільної народної дружини, тепер – спілка по­літв’язнів. Від часу побудови, останній в ряду, будинок №55 був поль­ською, українською, а потім радянською школою, з 1953-ого – служби міськвиконкому, від початку 1990-их- соцзабез. На наріжній стіні — пам’ятна дошка, іцо нагадує про 28 березня 1969 року, коли в Коло­миї урочисто відзначали 25-річницю «визволення». Військові паради були звичним явищем, що відбувалися щороку на цій центральній ву­лиці, яка називалася іменем Леніна. Ніхто тоді не міг собі уявити, що настане час і все зазнає докорінних змін, виростуть нові покоління, які вже мало знатимуть про ті часи…

Щоб додати коментар, увійдіть, або зареєструйтесь.

Які маршрути проходять повз Проспект Чорновола, Коломия?

Задайте питання асистенту з подорожей Карпатами, щоб почати діалог. Наприклад: Розкажи про Яремче, Висота Говерли, Маршрут з Ворохти на Кукул.

Штучний інтелект не відповість на питання як додати Ваше житло на наш сайт, але допоможе в Вашій подорожі.