Монастир Святого Йосифа чину Сестер Василіянок, Івано-Франківськ

Чин святого Василія Великого – це найстаріший чин, який є міжнародний і діє в східних католицьких церквах, його корені сягають IV століття. Історія чину пов’язана з іменем святого Василія Великого, Архієпископа Кесарії Кападокійської, визначного отця церкви та законоподавця східного монашества. Він доручив своїй рідній сестрі святій Макрині провід першого жіночого монастиря і написав для них правила. Вони почали називатися сестрами Василіанками.

У 1899 році інженер залізниці, поляк Олександр Осостович подарував греко-католицькій капітулі свій невеличкий будинок на Заболотівській (Василіянок). У пам’ять про своїх передчасно померлих дружину-українку Корнелію та 18-річну доньку Марію він попросив влаштувати там жіночий нав­чальний заклад. Невдовзі приїхали черниці ордену василіянок, які відкрили там "Інститут Марії". Його учениці ходили до звичайних шкіл, а в "інституті" навчалися домоводству, музики, танцям. Уроки на фортепіа­но коштували 10 корон на місяць, танці – 12. Вихованками опікувались три монахині на чолі з Анною Теодорович.

Від 1907 року там почали діяти курси, які через два роки отримали статус приватної вчительської семінарії для дівчат, а також чотирикласна початкова школа. При закладі існував ще й інтернат для іногородніх дівчат. Що таке вчительська семінарія? Раніше, аби стати вчителем молодших класів, не треба було закінчувати університет – після початкової школи досить було провчитися чотири роки у семінарії.

Потім сестри, яким відчутно бракувало місця, вирішили будуватись. Проект розробили знаменитий львівський архітектор Іван Левинський та його учень Олександр Лушпинський. Гроші збирали всією громадою, немало спричинився станиславівський єпископ Григорій Хомишин, навіть цісар Франц Йосиф І пожертвував тисячу корон.

У 1909 році фундаційний дім, у якому проживали Сестри, перейшов у їхню власність. Сестри почали старатися про розбудову школи. У квітні 1911 року з ініціативи єпископа Григорія Хомишина розпочалося будівництво нового багатофункціонального комплексу, до якого входили будинки навчального, житлового та культового призначення. Призначене для навчальних закладів праве крило монастирського будинку звели до травня 1912 року. І сюди зразу ж переселилися Сестри. Втім спорудили лише ліве крило – третину від запроектованого, бо забракло грошей. Однак навіть оця П-подібна триповерхівка не йшла ні в яке порівняння зі скромним будиночком Осостовича. На першому поверсі містилися вчительська семінарія, початкова школа й конференц-зал, на другому – "Інститут Марії", на третьому – монастир, каплиця, новіціат. На той час це була одна з наймодерніших новобудов Станіслава, оснащена системами центрального опалення та водопостачання.

Під час Першої світової війни монастир сестер Василіянок став притулком для сиріт. Важливу допомогу в проведенні цієї роботи надавала діюча в місті місія Американського Червоного Хреста, яка влаштовувала кухні та притулки для жертв війни, допомагаючи їм одягом та медикаментами. За її підтримки при монастирі були зорганізовані кухня і сиротинець для бездоглядних дітей. Сестри дякували Богові не тільки за самозбереження, а й за нову царину служіння ближньому. Впродовж 1915-1916 років монахині провадили захоронку на Майзлях.

Довести справу до кінця монахиням вдалося лише у 1938 році. Тоді під керівництвом станиславівського будівничого Михайла Грицака звели центральний об’єм, в якому діяла монастирська церква Пресвятого Серця Христового, та праве крило. Фахівці високо оцінюють будинок і стверджують, що це єдиний зразок "українського стилю" в архітектурі довоєнного Станиславова.

У міжвоєнний період у закладі продовжує діяти вчительська семінарія, а від 1933-го почався паралельний набір у приватну гімназію. Викладацький склад там був на висоті. Наприклад, директор Микола Лепкий, брат письменника – відомий педагог, а вчитель музики Ярослав Барнич – автор знаменитого хіта «Гуцулка Ксеня» і чотирьох оперет. Правда, жодного випуску гімназія зробити не встиг­ла, завадила війна.

…12 листопада 1947 року монастир оточили солдати. Мужні черниці забарикадувалися всередині. Тоді браві вояки пішли на штурм, протаранивши танком ворота. 30 жінок брутально вигнали на вулицю, а настоятельку Йосифу Ісопенко засудили на 10 років таборів. Перед тим черницям заборонили викладати та "ущільнили" – у 1945 році в будинку запрацювало педучилище. Одним з його випуск­ників став і лауреат Шевченківської премії, наш земляк, головний редактор журналу "Жовтень", письменник Роман Федорів.

Пізніше совіти розмістили тут школу комсомольського активу і сільськогосподарський технікум. Церкву штучним перекриттям розділили на два поверхи. У 1983 році праве крило споруди зайняла обласна бібліотека імені Франка. Кольорові вітражі для неї виготовив художник Микола Яковина, пізніше – перший голова крайової організації НРУ та голова облради першого демократичного скликання.

У 1993-1995 роках будинок поступово повернули василіянкам, які його ґрунтовно відремонтували. Іконостас у храмі виконав художник Михайло Халак, запрестольні ікони – Василь Стефурак. Тепер тут монастир святого Йосифа. Іван Бондарев, Михайло Головатий Фото Ігоря Гудзя Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького.

Відновлюючи свою давню традицію та відповідаючи на знаки часу, Сестри відкрили приватну Католицьку школу ім. св. Василія Великого у 2002 році, яка існує до сьогодні.

Сестри працюють в церкві, шиють ризи, катехизують, займаються озелененням території, оздобленням храму та виконують щоденні домашні обов’язки.

Однак найголовнішим обов’язком є молитва, яка є джерелом апостольського життя. Адже тільки Ісус дає правдиве світло, яке світ не може дати; дає мудрість та силу жити у правді, щоб не загубити ту цінну зернину віри та посвяти, з якої народжується і поширюється Царство Боже на землі.