Міське озеро, Івано-Франківськ

Міське озеро (інша назва - Станіславське море) - найбільше штучне озеро (став) міста Івано-Франківська. Розташоване в південно-західній частині міста, на захід від Парку імені Тараса Шевченка. Площа водного дзеркала 36 га. Споруджене 1955 року.

Міське озеро стало улюбленим місцем відпочинку місцевих жителів та гостей Івано-Франківська. Дуже приємно прогулятися навколо озера, порибалити, а влітку – скупатися спекотного дня. Мальовничі пейзажі озера надають йому романтичності та загадковості. До речі, тут можна взяти човен напрокат, а місток Любові з’єднує берег озера "Островом Закоханих". Цікаво, що останній має форму серця. На острові є кам’яні доріжки, лавочки, ліхтарі.

Часто на доріжках поблизу озера можна зустріти людей, які бігають або катаються на скейтах. До речі, одне коло навколо водойми – 3 кілометри.

У цих місцях в середині 17 століття знаходилося село Заболоття. Місто ж Станіславів (нині Івано-Франківськ ) тут було закладено в 1662 році галицьким старостою Анджеєм Потоцьким. А землі, де знаходилося село, так і не втратили свого колишнього призначення - тут здавна полювали і відпочивали знатні польські шляхтичі. Тут же градоначальник А. Потоцький заснував звіринець.

Саме в цій місцевості ще за часів Сталіна були вириті ставки, шлюзами з`єднувалися з річкою Бистриця Солотвинська. У 1955 році шлюзи навмисно відкрили, хлинула вода, яка заполонила всі ці штучні водойми - от і вийшло так зване Станіславське море, яке стало улюбленою зоною для відпочинку городян і гостей міста. Це вельми мальовниче місце. Працює човнова станція - можна взяти човен напрокат. Добре тут влітку. Але є особлива принадність у цій місцевості і навесні, і восени.

Окрема категорія відвідувачів міського озера – люди, які ходять сюди по воду із джерела. Здається, вони йдуть безперервно, нескінченною вервечкою з великими пластиковими пляшками, каністрами, бідончиками в руках, свято вірячи, що вода тут найчистіша у місті і, може, навіть трохи цілюща. Над бюветом, з якого тут мали би набирати воду, збудована капличка зі статуєю Діви Марії. До речі, згадане джерело – це чи не єдиний, окрім атмосферних опадів, наповнювач озера протічною водою. Без нього озеро може почати міліти.

Дуже цікавою є історія створення озера. Задовго до заснування міського громадського парку на південній околиці Станиславова вже існував приватний парк баронів Ромашканів. Ці представники молдавського шляхетського роду володіли невеликим палацом і навколишньою територією. Вони її облагородили, посадили квіти, декоративні кущі і т. д. Перлиною баронських маєтків був ставок майже напроти палацу. Він зберігся дотепер і відомий як Лебедине озеро – з невеличким острівцем, на якому стоїть дерев’яний будиночок для птахів.

Точно не відомо, коли викопали той став, але на мапі 1848 року він вже є. Місцева газета за 1879 рік пише, що взимку підприємець Лучинський взяв у баронів ставок в оренду та влаштував там єдину у місті ковзанку. Зрозуміло, що вона була платною. Вдень за вхід він брав з чоловіків 10 центів, а по вечорах, коли грала музика, – 25. Жінки та діти мали знижки. Влітку водойма теж не простоювала – кавалери винаймали човни і намотували кола, катаючи дам.

Побачивши, що то є непоганий бізнес, барон Францішек Ромашкан вирішив розширити справу. Протягом 1907–1908 років лівіше від Лебединого викопали ще два ставки, які пізніше об’єднали в один. Нове озеро дістало назву – Селянка. Воно було значно більшим, тож любителі човникових прогулянок мали простір для маневру. Озера були глибокі, адже через парк текла річка Млинівка, яка щедро напоювала Селянку водою.

Цікаво, що поруч із приватними баронськими володіннями у 1896 році заклали міський парк. Він активно розбудовувався, але власних водойм не мав. Магістрат Станиславова неодноразово пропонував Ромашкану та його спадкоємцям продати землю, але ті впирались і торгувалися аж… до приходу совітів.

Більшовики, як відомо, приватну власність не визнавали і рішенням виконкому від 21.12.1948 року приєднали до міського парку прилеглу територію Ромашканів з усіма ставками включно. Незабаром озерам знайшли нове застосування. 26–27 січня 1952-го на ставковій ковзанці вперше відбувся обласний чемпіонат з хокею. У червні того ж року на колишній Селянці відкрили літній водний басейн, який мав шість доріжок по 25 метрів. До відкриття приурочили змагання, в яких взяли участь 36 плавців.

У 1954 році газета "Прикарпатська правда" сповістила, що незабаром у Станіславі з’явиться центральне міське озеро площею 36 га та глибиною від 3 до 5 м.

Для цього планувалось здійснити грандіозні земельні роботи, вибрати 98 тисяч кубометрів ґрунту, укласти дамбу, впорядкувати прилеглу територію. Там же наводився план озера, яке було поділено на кілька зон. Уздовж північного боку, паралельно дачному масиву, простягалася зона човнових змагань, у західній частині містилась зона рибної ловлі, центр водойми мала займати зона пляжу із плавучим рестораном, а на сході – спортивний сектор і пристань для човнів.

Наприкінці березня почались роботи, до яких активно залучали колективи міських підприємств. Озеро споруджувалось на болотистій місцевості, яку перерізали численні притоки Бистриці Солотвинської. І хоча газета обіцяла, що вже влітку "трудящі будуть купатися у новій водоймі", в термін не вклалися.

Лише в червні 1955 року зруйнували перемичку, води Бистриці почали заповнювати котлован. Днем народження нового озера стало 26 червня – саме тоді провели урочисте відкриття.

Перед тим на берегах висадили 5 тисяч дерев і 95 тисяч кущів, поставили пляжні кабінки для переодягання, обладнали душові, питні фонтанчики, відкрили станцію прокату човнів, для якої ще в лютому з Одеси привезли 11 човнів. Велика увага приділялась і безпеці на воді. Для цього створили спеціальну рятувальну групу з шести спортсменів та колишніх моряків, які ще мали катер та водолазні костюми.

В реальності планування озера дещо відрізнялось від газетного анонсу. Ресторан так і не спорудили, а пляжна зона містилась у його східній частині. Там спорудили відкритий бетонний басейн і вишку для стрибків у воду. Щоправда, у дев’яностих після кількох нещасних випадків металеві сходи на вишку зрізали, і нині звідти ніхто не стрибає.

У 1955 році на березі озера збудували літній кінотеатр у гуцульському стилі, до якого перекинули дерев’яний місток, який пізніше замінили бетонним. З грудня по лютий водойми перетворювались на величезну ковзанку.

У своїй книзі "Алеями міського парку" краєзнавець Роман Діда пише, що "взимку 1960 року ковзанку освітили та радіофікували. В суботні і недільні дні тут звучала танцювальна музика. На ковзанці працювали роздягальня на 400 місць, прокат ковзанів і лиж, пункт гостріння ковзанів. Інструктори-методисти з технікуму фізкультури навчали тих, хто не вмів триматися на льоді".

У сімдесятих посередині водойми поставили статую оголеної дівчини-купальниці, роботи скульптора Василя Вільшука. На жаль, у наступному десятиріччі при чистці озера дівчину зачепили екскаватором і вона розвалилась.