Церква Архистратига Михаїла, Коломия

Найближче проживання

Церква Святого Архистратига Михаїла споруджена в 1855 році. До наших днів дійшла практично в незміненому вигляді. Авторами іконостасу церкви та образів були відомий український художник К. Устиянович та угорський – Міклош. Відразу церква стала осередком духовного та національно-культурного розвитку українців Коломиї. Настінні розписи храму виконувалися в декілька етапів коломийським митцем В. Крицінським. У 1885 та 1892 роках при виконанні розписів йому допомагали викладачі гончарної школи С. М. Дубицький та С. М. Дачинський. Тоді були створені образи Христа Благословляючого, чотирьох євангелістів, хор ангелів. На сторожі віри та національної культури стояли церковні братства, які діяли при храмі. Серед них: "Братство Святого Архистратига Михаїла", жіноче "Братство Пресвятої Родини", "Братство святого апостола Петра". Найдовше проіснувало "Братство Пресвятої Родини", основу якого складали коломийські жінки – парафіянки церкви Святого Архистратига Михаїла. Братство проіснувало аж до 9 вересня 1955 року.

Цю Господню обитель розробляли для Коломиї у Відні. Першоосновою споруди, як знаємо, є підмурівок, фундамент. Ось і цей могутній мур з контрафорсами укріплено рукотворним земляним насипом та воздвигнуто на залишках середньовічних оборонних бастіонів, на яких до 1788 року стояв монастир отців-домініканців. Ще донедавна верхній шар пагорба встеляли обвуглені кістки, окрушини вжиткових речей, прикраси та монети. А до середини XX століття майдан біля церкви, наче відлуння про латинський кляштор, називали "домініканським пляцем".

"Русская рада" від 1 червня 1902 р. стверджує: "… церква ґродська матерпа будована з великими труднощами та перешкодами. Її зачали закладати ще за часів панщизняних, біля року 1838-го, – плани її зроблені у Відні.Не знати якого вона стилю, бо одна єї часть візантійська, а друга, ніби то готицька ”.

1855 року на місці давнього домініканського монастиря вимуровано з цегли новий собор, що стало можливим за активного сприяння тодішнього пароха, байкаря, публіциста і культурно-громадського діяча Луки Данькевича. Парохіально-матірна церква поступово набирала звичного для нас вигляду. Як не дивно, левову часту в побудову української святині вніс етнічний австрієць Рудольф Курцвайль – бурмістр тодішньої Коломиї, меценат і власник довколишніх посілостей. Церква святого архистратига Михайла була вибудована року Божого 1864-го. Але вже в ті часи газети б’ють тривогу, що каміння в мурах розсувається, а сам храм здалося б обперезати залізними прутами. У незавершених храмових стінах розквартирувалися військовики.

Церква архистратига Михаїла в Коломиї

У 100.000 ринських обійшовся громаді новий проектний кошторис добудови. Той, хто мав воли або коні, мусив відпрацювати тиждень на будові церкви. Авторові цих рядків з розповідей старожилів відомо, приміром, що кожен з дятьковецьких людей працював тут по 40 днів. А парох Іван Озаркевич двічі добирався возом аж до столиці імперії Відня, аби особисто від цісаря одержати дозвіл на швидше завершення богоугодної справи.

Після урочистого посвячення 6 серпня 1871 року найбільший храм міста відчинив свої масивні дубові двері для мирян. Починаючи від 1878 року церквою відали отець-настоятель і два кооператори. Як то завше буває, опоряджувальні роботи навіть після відкриття церкви тривали довго, протягом 1885-1892 років. Частину розписів у кілька етапів здійснював викладач гончарної школи Станіслав-Мечислав Дубіцький. Тоді виконано образи Христа Благословляючого, святої княгині Ольги, святого Кирила і Meфодія, чотирьох євангелистів… Відтак церква поєднала в собі музей і святиню нашої культури, де зібрано пречудові зразки українського релігійного живопису Корнила Устияновича, Теофіла Копистинського, Северина Дачинського, Ярослава Лукавецького. Останній створив образ розіпнутого Христа, схиленого над чашею: “За всіх вас…”, він розміщений при вході зліва, копія зберігалась у помешканні родини Вонсулів, що на розі вулиць Міцкевича і Замкової. Щодо Устияновича, то після здобуття освіти у Віденській академії мистецтв він розпочав працю над розписом іконостасу та образів. Однак більшості робіт маляра, на превеликий жаль, уже немає, деякі невдало реставровані, зостався лише самотній "Сіяч" над різьбленою з дерева казальницею-амвоном. Полотно насичене символами, запозиченими з Біблії, на другому плані море, вітрильник. В інтер’єрі вабить око дивної краси золочена деревопластика іконостасу роботи різьбяра Юрка Морозенка з Закарпаття. 300 золотих ринських пожертвував на його виготовлення 1912 року майбутній імператор Карло Франц Йосиф, який тоді служив при коломийських драґунах.

Угорець О. Міклош на плафоні вівтаря залишив нам у спадок власне бачення "Таємної вечері", надавши апостолам простих селянських рис. 1926 року це монументальне творіння реставрував поляк Адольф Оржеховський, про що свідчить його підпис. Над настінними розписами небесних покровителів у церкві святого Михайла працював поляк, викладач рисунка в гончарній школі Валеріян Крицінський. Майже без змін дійшли до нас зображення ангельських хорів на склепінні головної церковної нави, виконані згідно з канонами східного обряду. Згодом їхні репродукції побачили світ на чорно-білих поштових картках, які масовим тиражем видавали аж у Празі. Співставляючи їх з сучасним варіантом, можемо бачити велику різницю не на користь останнього. І тільки вірний своєму образу архистратиг Михаїл незмінно займає в храмі належне місце – у правобічній ніші центрального склепіння, на тетраподі, і нарешті гордо здіймається над вівтарем у захрестії. Для здійснення цього архітектурного проекту церковна "двадцятка" змушена була розумно розподіляти народні пожертви. "Замість паправи даху й стіп, 1901 року церковне братство Святомихайлівського храму вибудувало залізну, ковану огорожу, яка коштувала 4000 зол. ринських”, – писала “Русская Рада” за 1902 рік. Цю огорожу, причому доволі капітальну, встановлено було частково, себто не довкола церкви, як би того хотілося, а тільки від головного фасаду. Так вона залишилася й до наших днів. Сякий-такий дротяний паркан вздовж косогору вулиці Ярославського (тепер Андрея Шептицького) з’явився наприкінці 1960-х, аби траву не витолочували діти з сусідніх кварталів.

Під час російської окупації з головного уніатського храму було забрано не тільки дзвони, але й мідну покрівлю. Натомість росіяни від листопада 1916-го видавали щомісячно на церковні потреби по 15 пляшок білого вина. Сімдесят і сім серпантинних дубових сходинок необхідно здолати, щоб піднятися до найвищої точки. Чотири благовісти під банею встановили лише 1923 року. На зовнішньому цоколі напис: "Ризница" Самбор генеральное заступничество отливарни дзвонов Карля Швабе в Бялой”. Монтаж відбувався під орудою коваля Михайла Рубича, за що коваль був удостоєний честі називатися "хрещеним батьком" коломийських церковних дзвонів. Найбільших розмірів дзвін назвали Михаїл, про що засвідчує його "натільна метрика". За дзвінкий мажорний голосок найменший нарекли Андрійчиком. Звідси відкривається вид на сусідню вежу зі старим годинниковим механізмом. Аби дістатися туди, треба відчинити низенькі дверцята з виписаною на них загадковою датою: “1883”. За ними все свідчить про те, що сюди протягом довшого часу ніхто особливо не навідувався, хіба що голуби, які в гніздах власної колонії мирно висиджують потомство. Масивний маятник годинника зупинив свій хід.

Олександрові Русину судилося бути останнім греко-католицьким настоятелем храму святого Михайла. Після псевдо собору року 1946-го він за порадою вищого духівництва змушений був "підписати" російське православ’я. Без активної участі цього свідомого релігійного діяча, довголітнього коломийського декана не обходилася жодна подія в місті впродовж відносного міжвоєнного затишшя. Це завдяки йому коломийські сироти і діти незаможних городян були прилаштовані в "захоронки" під опіку монахинь чину святого Василія Великого. Один з тих осідків досі стоїть на вулиці О. Довбуша, в ньому тепер геріатричний пансіонат. Тоді, у міжвоєнний період, за ініціативи отця-декана споруджено добротну муровану каплицю. Над входом – рельєфне зображення Богородиці з дитям, під ним напис: "Се є матір твоя". В радянський час ліпнину демонтували, а саму каплицю перепрофілювали під медичну бухгалтерію, яка проіснувала до часів проголошення української незалежності.

Стара листівка Церква архистратига Михаїла у Коломиї

1944-го люди покидали село Іллінці, де тимчасово перебували евакуацію. Уже на рідній коломийській землі вони відкопували на городі біля помешкання заховані образи, загорнуті в стару верету, тарелі з Францом Йосифом, дрібне начиння. У місті починалася масова мобілізація. З просуванням радянського війська на захід заможні коломийські родини призовників приносили "воти" – пожертву до Святомихайлівської церкви за щасливе повернення дітей з фронту. Для цього було виставлено вузьку скриньку, де на чорному оксамиті виблискували перстені й ланцюжки. Уже перед радянським наступом на місто навпроти церковних дверей снарядом було вбито німецького вояка, якого в поспіху поховали на протилежному боці вулиці. А на церковній стіні справа від входу ще довго залишався слід від вибуху.

Настав "чорний березень" 1946-го. Так званий Львівський собор заборонив Українську Греко-Католицьку Церкву. Настоятель храму о. Русин і паламар одержали попередження від влади не використовувати дзвони, мовляв, від них багато галасу. Над церквою зависла загроза закриття. Тоді ж зникли й коштовності. А у високих кабінетах задумували перепрофілювати культове приміщення під склади. 11 жовтня 1955 р. десятки тисяч містян в супроводі 29-ти священиків відпроваджували в останню путь свого душпастиря Олександра Русина.

Після смерті декана Русина в головному храмі міста став правити уродженець Буковини, православний парох С. Білинський, якого містяни так і не визнали. Треба віддати належне багатолітній керівничці церковного хору Емілії Маціборко, яка переконала хористів, аби ті не переставали ходити на репетиції. Члени церковного комітету роздали по сусідах і родині на тимчасове збереження найцінніші культові атрибути, які тим чи іншим чином відрізнялися від православних Московського патріархату: фани, розп’яття, літературу.

Тяжкий хрест упав на коломийське духівництво. Були заарештовані й вислані в табори Казахстану о. М. Сулятицький, о. М. Решетилович, о. В. Тимощук, о. М. Кисіль. Отця Миколу Вонсуля заарештовували двічі, але й цього червоним окупантам виявилося замало – 1974-го його знайшли вбитим у рідній оселі.

Нагірний В. Недавні історії давнього міста.- Коломия: Вік, 2011.- С.215-220.