Церква Архистратига Михаїла, Коломия

Церква Святого Архистратига Михаїла споруджена в 1855 році. До наших днів дійшла практично в незміненому вигляді. Авторами іконостасу церкви та образів були відомий український художник К. Устиянович та угорський – Міклош. Відразу церква стала осередком духовного та національно-культурного розвитку українців Коломиї. Настінні розписи храму виконувалися в декілька етапів коломийським митцем В. Крицінським. У 1885 та 1892 роках при виконанні розписів йому допомагали викладачі гончарної школи С. М. Дубицький та С. М. Дачинський. Тоді були створені образи Христа Благословляючого, чотирьох євангелістів, хор ангелів. На сторожі віри та національної культури стояли церковні братства, які діяли при храмі. Серед них: "Братство Святого Архистратига Михаїла", жіноче "Братство Пресвятої Родини", "Братство святого апостола Петра". Найдовше проіснувало "Братство Пресвятої Родини", основу якого складали коломийські жінки – парафіянки церкви Святого Архистратига Михаїла. Братство проіснувало аж до 9 вересня 1955 року.

Цю Господню обитель розробляли для Коломиї у Відні. Пер­шоосновою споруди, як знаємо, є підмурівок, фундамент. Ось і цей могутній мур з контрафорсами укріплено рукотворним зем­ляним насипом та воздвигнуто на залишках середньовічних обо­ронних бастіонів, на яких до 1788 року стояв монастир отців-домініканців. Ще донедавна верхній шар пагорба встеляли обвуглені кістки, окрушини вжиткових речей, прикраси та монети. А до середини XX століття майдан біля церкви, наче відлуння про латинсь­кий кляштор, називали "домініканським пляцем".

"Русская рада" від 1 червня 1902 р. стверджує: "… церква ґродська матерпа будована з великими труднощами та перешко­дами. Її зачали закладати ще за часів панщизняних, біля року 1838-го, – плани її зроблені у Відні.Не знати якого вона стилю, бо одна єї часть візантійська, а друга, ніби то готицька ”.

1855 року на місці давнього домініканського монастиря ви­муровано з цегли новий собор, що стало можливим за активно­го сприяння тодішнього пароха, байкаря, публіциста і культур­но-громадського діяча Луки Данькевича. Парохіально-матірна церква поступово набирала звичного для нас вигляду. Як не див­но, левову часту в побудову української святині вніс етнічний австрієць Рудольф Курцвайль – бурмістр тодішньої Коломиї, меценат і власник довколишніх посілостей. Церква святого ар­хистратига Михайла була вибудована року Божого 1864-го. Але вже в ті часи газети б’ють тривогу, що каміння в мурах розсу­вається, а сам храм здалося б обперезати залізними прутами. У незавершених храмових стінах розквартирувалися військовики.

У 100.000 ринських обійшовся громаді новий проектний кошторис добудови. Той, хто мав воли або коні, мусив відпра­цювати тиждень на будові церкви. Авторові цих рядків з розпо­відей старожилів відомо, приміром, що кожен з дятьковецьких людей працював тут по 40 днів. А парох Іван Озаркевич двічі добирався возом аж до столиці імперії Відня, аби особисто від цісаря одержати дозвіл на швидше завершення богоугодної справи.

Після урочистого посвячення 6 серпня 1871 року найбільший храм міста відчинив свої масивні дубові двері для мирян. Почи­наючи від 1878 року церквою відали отець-настоятель і два коопе­ратори. Як то завше буває, опоряджувальні роботи навіть після відкриття церкви тривали довго, протягом 1885-1892 років. Ча­стину розписів у кілька етапів здійснював викладач гончарної школи Станіслав-Мечислав Дубіцький. Тоді виконано образи Христа Благословляючого, святої княгині Ольги, святого Кирила і Meфодія, чотирьох євангелистів… Відтак церква поєднала в собі музей і святиню нашої культури, де зібрано пречудові зразки українського релігійного живопису Корнила Устияновича, Теофіла Копистинського, Северина Дачинського, Ярослава Лукавецького. Останній створив образ розіпнутого Христа, схилено­го над чашею: “За всіх вас…”, він розміщений при вході зліва, копія зберігалась у помешканні родини Вонсулів, що на розі ву­лиць Міцкевича і Замкової. Щодо Устияновича, то після здо­буття освіти у Віденській академії мистецтв він розпочав працю над розписом іконостасу та образів. Однак більшості робіт ма­ляра, на превеликий жаль, уже немає, деякі невдало реставро­вані, зостався лише самотній "Сіяч" над різьбленою з дерева казальницею-амвоном. Полотно насичене символами, запозичени­ми з Біблії, на другому плані море, вітрильник. В інтер’єрі ва­бить око дивної краси золочена деревопластика іконостасу ро­боти різьбяра Юрка Морозенка з Закарпаття. 300 золотих ринських пожертвував на його виготовлення 1912 року майбутній імпе­ратор Карло Франц Йосиф, який тоді служив при коломийських драґунах.

Угорець О. Міклош на плафоні вівтаря залишив нам у спа­док власне бачення "Таємної вечері", надавши апостолам про­стих селянських рис. 1926 року це монументальне творіння рес­таврував поляк Адольф Оржеховський, про що свідчить його підпис. Над настінними розписами небесних покровителів у церкві святого Михайла працював поляк, викладач рисунка в гончарній школі Валеріян Крицінський. Майже без змін дійшли до нас зображення ангельських хорів на склепінні головної цер­ковної нави, виконані згідно з канонами східного обряду. Зго­дом їхні репродукції побачили світ на чорно-білих поштових картках, які масовим тиражем видавали аж у Празі. Співставляючи їх з сучасним варіантом, можемо бачити велику різницю не на користь останнього. І тільки вірний своєму образу архистра­тиг Михаїл незмінно займає в храмі належне місце – у правобічній ніші центрального склепіння, на тетраподі, і нарешті гордо здіймається над вівтарем у захрестії. Для здійснення цього архі­тектурного проекту церковна "двадцятка" змушена була розум­но розподіляти народні пожертви. "Замість паправи даху й стіп, 1901 року церковне братство Святомихайлівського храму вибу­дувало залізну, ковану огорожу, яка коштувала 4000 зол. ринських”, – писала “Русская Рада” за 1902 рік. Цю огорожу, причому доволі капітальну, встановлено було частково, себто не довкола церкви, як би того хотілося, а тільки від головного фасаду. Так вона залишилася й до наших днів. Сякий-такий дротяний пар­кан вздовж косогору вулиці Ярославського (тепер Андрея Шептицького) з’явився наприкінці 1960-х, аби траву не витолочува­ли діти з сусідніх кварталів.

Під час російської окупації з головного уніатського храму було забрано не тільки дзвони, але й мідну покрівлю. Натомість росіяни від листопада 1916-го видавали щомісячно на церковні потреби по 15 пляшок білого вина. Сімдесят і сім серпантинних дубових сходинок необхідно здолати, щоб піднятися до найви­щої точки. Чотири благовісти під банею встановили лише 1923 року. На зовнішньому цоколі напис: "Ризница" Самбор генераль­ное заступничество отливарни дзвонов Карля Швабе в Бялой”. Монтаж відбувався під орудою коваля Михайла Рубича, за що коваль був удостоєний честі називатися "хрещеним батьком" коломийських церковних дзвонів. Найбільших розмірів дзвін назвали Михаїл, про що засвідчує його "натільна метрика". За дзвінкий мажорний голосок найменший нарекли Андрійчиком. Звідси відкривається вид на сусідню вежу зі старим годиннико­вим механізмом. Аби дістатися туди, треба відчинити низенькі дверцята з виписаною на них загадковою датою: “1883”. За ними все свідчить про те, що сюди протягом довшого часу ніхто особ­ливо не навідувався, хіба що голуби, які в гніздах власної ко­лонії мирно висиджують потомство. Масивний маятник годин­ника зупинив свій хід.

Олександрові Русину судилося бути останнім греко-католицьким настоятелем храму святого Михайла. Після псевдо собору року 1946-го він за порадою вищого духівництва змуше­ний був "підписати" російське православ’я. Без активної участі цього свідомого релігійного діяча, довголітнього коломийсько­го декана не обходилася жодна подія в місті впродовж відносно­го міжвоєнного затишшя. Це завдяки йому коломийські сироти і діти незаможних городян були прилаштовані в "захоронки" під опіку монахинь чину святого Василія Великого. Один з тих осідків досі стоїть на вулиці О. Довбуша, в ньому тепер геріат­ричний пансіонат. Тоді, у міжвоєнний період, за ініціативи отця-декана споруджено добротну муровану каплицю. Над входом – рельєфне зображення Богородиці з дитям, під ним напис: "Се є матір твоя". В радянський час ліпнину демонтували, а саму кап­лицю перепрофілювали під медичну бухгалтерію, яка проісну­вала до часів проголошення української незалежності.

1944-го люди покидали село Іллінці, де тимчасово пе­ребували евакуацію. Уже на рідній коломийській землі вони відкопували на городі біля помешкання заховані образи, загор­нуті в стару верету, тарелі з Францом Йосифом, дрібне начиння. У місті починалася масова мобілізація. З просуванням радянсь­кого війська на захід заможні коломийські родини призовників приносили "воти" – пожертву до Святомихайлівської церкви за щасливе повернення дітей з фронту. Для цього було виставлено вузьку скриньку, де на чорному оксамиті виблискували перстені й ланцюжки. Уже перед радянським наступом на місто навпро­ти церковних дверей снарядом було вбито німецького вояка, якого в поспіху поховали на протилежному боці вулиці. А на церковній стіні справа від входу ще довго залишався слід від вибуху.

Настав "чорний березень" 1946-го. Так званий Львівський собор заборонив Українську Греко-Католицьку Церкву. Насто­ятель храму о. Русин і паламар одержали попередження від вла­ди не використовувати дзвони, мовляв, від них багато галасу. Над церквою зависла загроза закриття. Тоді ж зникли й коштов­ності. А у високих кабінетах задумували перепрофілювати куль­тове приміщення під склади. 11 жовтня 1955 р. десятки тисяч містян в супроводі 29-ти священиків відпроваджували в остан­ню путь свого душпастиря Олександра Русина. 

Після смерті декана Русина в головному храмі міста став правити уродженець Буковини, православний парох С. Білинський, якого містяни так і не визнали. Треба віддати належне багатолітній керівничці церковного хору Емілії Маціборко, яка переконала хористів, аби ті не пере­ставали ходити на репетиції. Члени церковного комітету розда­ли по сусідах і родині на тимчасове збереження найцінніші куль­тові атрибути, які тим чи іншим чином відрізнялися від право­славних Московського патріархату: фани, розп’яття, літературу.

Тяжкий хрест упав на коломийське духівництво. Були заа­рештовані й вислані в табори Казахстану о. М. Сулятицький, о. М. Решетилович, о. В. Тимощук, о. М. Кисіль. Отця Миколу Вонсуля заарештовували двічі, але й цього червоним окупантам виявилося замало – 1974-го його знайшли вбитим у рідній оселі.

Нагірний В. Недавні історії давнього міста.- Коломия: Вік, 2011.- С.215-220.