Берегомет - селище міського типу Вижницького району. Сьогодні населення селища складає 7741 осіб. Через селище протікає ріка Серет. Біля річки є гора Стіжок. За однією з теорій назва Берегомет походить від німецького - Berg (гора). За іншою версією назва Берегомет походить від того, що річка Серет "береги метає".
У селищі є гімназія та 4 школи, ПВНЗ Берегометський політехнічний технікум, автошкола, залізнична станція, завод, лісгосп, лікарня, ратуша та ринок. Розвинута приватна промисловість у галузі переробки деревини. У Берегометі залишилося декілька визначних пам'яток, пов'язаних з життєдіяльністю шляхетного роду Васильків. Природоохоронні об'єкти: Берегометський парк, Сіретський заказник (частково), Сіретські скелі.
У Берегометі залишилося декілька визначних пам'яток, пов'язаних з життєдіяльністю шляхетного роду Васильків (Микола Василько, політик, що присвятив більшу частину життя відстоюванню прав українців в Австрійській імперії). Найяскравіша споруда - замок Васильків, який існував на початку ХХ ст., у первісному вигляді не зберігся. У центрі села стоїть мурована Михайлівська церква (1888), безпосередньо пов'язана з родом Васильків. На вулиці Центральній, 12 збереглася колишня споруда літньої резиденції роду Васильків (нині селищна лікарня). 1890 року Микола Василько заклав Берегометський дендропарк. Його площа - 1 га, тут росте 54 види дерев і чагарників. Перлиною парку є два дерева псевдомодрини золотистої. При виїзді з Берегомета у бік Сторожинця ліворуч від дороги стояла дерев'яна церква Святого Юрія 1890 року з дзвіницею, яка згоріла 18 червня 2010 року. У Берегометі розміщується адміністрації НПП "Вижницький".
Коли саме почали заселяти люди Берегомет, ніхто зараз не скаже, але на основі досліджень, архівних даних, переказів можна припустити, що це було не пізніше XV століття. Чому саме тоді? В ті давні часи була однією з наймогутніших держав Османська імперія, її володарям вдалося завоювати і підкорити багато країн. Визнав себе васалом турецького султана молдавський господар, якому належала Буковина. Народ жорстоко пригноблювали, примушували платити великі податки, виконувати різноманітні повинності. Разом з кримськими татарами турки робили набіги на буковинські, подільські землі, що супроводжувалися вбивствами, грабежем, спустошенням населених пунктів, поневоленням народу і продажем його в рабство. Особливо це лихоліття посилилося в останній чверті XV століття і продовжувалось у XVI-му столітті. З історичних хронік відомо про напади 1489, 1454, 1499, 1502, 1508, 1509, 1515 років, які привели до втеч великої кількості людей у гори з метою врятування власного життя та своїх дітей. Селяни-втікачі намагались якнайдалі сховатися від своїх поневолювачів, а тому найкращою схованкою вважали гірську місцевість, до якої було важко добратися через дрімучі ліси і малозалюднені місця.
Скільки прийшло туди втікачів перший раз? Теж не знайдено відповіді, бо в той час ніхто не робив перепису населення. Вони вибрали це місце не випадково, а тому, що тут була річка з великими запасами риби, з деревини можна було робити будинки, господарські будівлі, хатнє начиння, в самому лісі добувати оленів, диких кіз, кабанів, зайців, зубрів, збирати гриби та ягоди.
Очевидно, переселенців було декілька сімей, бо одна-дві побоялися б воювати з ведмедями та вовками, яких було достатньо в цій місцевості. Крім того, важко було зробити зруб одному, і один не міг розпилювати досить товсті стовбури дерев. Розміри жител не були великими. Вони складалися з хати та сіней і часом комори для зберігання продуктів харчування, одягу та іншого. Все старалися зробити, як у попередніх оселях на долах.
З меблів були лавиці, стіл, полиці, мисник, колиска. Підлоги не було, вікна маленькі, пічка, цебер, діжка, коцюба, горщики, ікони, за якими було зілля і в декого над ними висів вишитий рушник. Зимою в приміщенні могли бути разом з людьми тварини. Хата була курною. Проходили роки за роками. Мало що змінилося в сімейному побуті поселян. В основному вони полювали та потрохи відвойовували землю у лісу, викорчовуючи його, Рідко коли покидали своє село, боячись зустрічі з чужинцями або військом.
Поступово зростала кількість населення. Народжувались діти, створювалися нові сім'ї, і про цей населений пункт дізналися в Сучавському цинуті. Перша письмова згадка про Берегомет датується 1696 роком у праці Т. Балана "Документи Буковини", яка була видана в Чернівцях у 1937 році.
Здавна в Берегометі, враховуючи його положення на перехресті різних тогочасних держав, проживали представники різних національностей. Єврейська громада Берегомета у 1800 році становила 10,8 %.
Чому його назвали Берегомет? Якщо подивитися на граматичну основу, то це слово складається з двох коренів - берег і мет. Що ж і хто метав на березі Сірету? Матеріали місцевої усної народної творчості зберегли досить цікаві факти з життя людей тих давніх часів, і на основі цього можна судити, чому вони так назвали своє поселення, і з невеликими видозмінами користуються цією назвою більше 15 поколінь.
Існують дві назви Берегомета - народна і офіційна. Народна або історична назва - Волоський Берегомет, так як тут проживало чимало волохів (румунів), а був ще один Берегомет в Кіцманському повіті - Руський Берегомет, тобто український. Офіційна ділова назва, яка вживалася в австрійському та румунському діловодстві - Берегомет над Сіретом, так як відповідно існував Берегомет над Прутом в Кіцманському повіті. В роки румунської окупації вживалась калька "Берегомет ам Сірет". Поширеною є народна вимова "Берегміть", "до Берегмети", "берегміцкі". З приходом радянської влади відмінність у назві між двома Берегометами стерлася.
Назва Берегомет походить від характеру річок, на яких розкинулося це селище. Щовесни бурхливі потоки наносили великі береги з гравію. Тому люди говорили "береги мете", а місце назвали Берегомет. Правильність цієї теорії підтверджена тим, що немає Берегомета поза бурхливими ріками.
Про виникнення Берегомету існує легенда, згідно якої в цих краях у XV столітті жив селянин Василь, якій прославився винятковою мужністю під час війни з турками. На знак вдячності молдавський господар Стефан ІІІ нагородив хороброго воїна землею. Василь із родиною оселився на березі Серету на місці майбутнього поселення, а незабаром навколо його почали селитися інші родини. Так поселення розросталось, і в кінці XVIII століття Берегомет стає одним з найважливіших на Буковині центрів деревообробки та соляних промислів.
У ХІХ столітті Берегомет становиться вотчиною графської родини Васильків, найяскравіший представник якої – Микола Василько, залишився в історії Буковини, як політик, що присвятив більшу частину свого життя відстоюванню прав українців в Австрійській імперії. Будучі уродженцем сусіднього з Берегометом села Лукавець, Василько отримав престижну освіту у престижному віденському вищому навчальному закладі – Терезіанумі. Повернувшись на Буковину, Василько неодноразово обирається сільським старостою Лукавця, а в 30 років стає депутатом Буковинського Сейму – органу крайового самоврядування. Створене ним у 1903 році депутатське об’єднання «Вільнодумний союз» склало то проштовхнуло у буковинському парламенті низку місцевих законів, які сприяли створенню справжньої політичної та культурної автономії українців та інших народів, що населяли Буковину. А українці у 1911 році, вперше за часів австрійського панування, утворили в Буковинському Сеймі достатньо велику фракцію (17 місць з 63), що йменувалася «Український клюб».
У 1898 та у 1907 році Микола Василько, залишаючись депутатом Буковинського Сейму, обирається депутатом до рейхстагу – головного австрійського парламенту. Разом із своїми однодумцями з Буковини та Галичини він утворює в парламенті так званий «Буковинський клюб», якій у 1911 році перетворюється на «Союз українських послів» - потужну фракцію з 29 депутатів, яка до розпаду імперії міцно тримала оборону загальноукраїнських інтересів у Відні.
Під час українських визвольних змагань 1918 – 1924 років Микола Василько був представником уряду Західноукраїнської народної республіки в Австрії, а після «акту злуки» між двома українськими республіками – представником Української народної республіки у Швейцарії та Німеччині.
Ще до в’їзду в Берегомет з боку Вижниці кидається в очі своєрідна його візитівка - гора Малий Стіжок висотою 784 метри. З горою пов’язана легенда про ватажка селянського повстання О.Довбуша, який нібито заховав тут скарби, награбовані у багатіїв.
Сама вершина знаходиться на правому березі Серету, а саме містечко витягнуто уздовж його лівого берега на 12 кілометрів. Всі пам’ятки міста знаходяться на головній та найдовшій вулиці, що має назву Центральна.
В самому центрі на розі дороги, що веде з Вижниці та вулиці Центральної стоїть мурована Михайлівська церква, безпосередньо пов’язана з родом Васильків.
Церква побудована у 1888 році коштом представників цього славетного роду. Раніше біля сучасної церкви на місці, де тепер розташований цвинтар, знаходилася більш стара церква, побудована Олександром Васильком у 1773 році, та перевезена у 1889 року до села Долішній Шепіт. Про це сповіщає старий пам’ятний хрест, встановлений на огородженій ділянці цвинтаря.
Берегометський дендропарк був закладений Миколою Васильком у 1890 році. Незважаючи на його запущений вид, навіть сьогодні ця пам’ятка садово-паркового мистецтва є унікальною. Парк займає територію в один гектар, а до його складу входять 54 види дерев та чагарників. Перлиною парку є два дерева псевдомодрини золотистої, які проростають лише в дельті ріки Янцзи у Китаї. Це єдине місце в Україні, де ростуть ці рідкісні екзоти. Іншим унікальним природним експонатом дендропарку є японське дерево гінкго дволопатеве. Це старовинне дерево, яке навіть пам’ятає часи динозаврів. Сьогодні в парку налічується три дерева цього виду. Любителі зеленої природи також побачать в дендропарку реліктові дерева тиса ягідного, камфорне дерево, канадську тсугу. А справжньою окрасою парку є тюльпанове дерево.
Крім Михайлівської церкви в Берегометі є мурована Миколаївська церква 1897 року, розташована напроти колишнього маєтку. Враховуючі її місце розташування, можна зробити висновок, що вона теж має відношення до родини Васильків.
В двоповерховому будинку жовтого кольору з конусоподібною башточкою на розі будинку по вулиці Центральна, 27А розташувався офіс Національного природного парку «Вижницький». Цей парк є найменшим по території національним парком українських Карпат, проте є не менш пізнавальний за інші. Адже він – єдине подібне утворення не лише в Буковинських Карпатах, а й взагалі на території Буковини.
Територія парку має площу 7,9 тис. гектарів і розташована в межах Вижницького району. Парк створений у серпні 1995 року в низькогірській частині Буковинських Карпат в міжріччі Черемошу і Серету в зоні з м’яким кліматом, що характеризується теплою зимою та нежарким літом, та переважанням в лісах теплолюбивих порід бука і ялиці. Ландшафт парку різноманітний: східна його частина, що знаходиться в басейні Серету, зайнята переважно гірськими пасмами і широкими долинами, а західна – черемиська, інтенсивно розчленована. Тут багато мальовничих скель, крутосхилів, ущелин та водоспадів.
У будинку правління парку діє еколого-просвітницький центр, в якому можна докладно дізнатися про Національний природний парк «Вижницький», подивитися слайди і фільми, віртуально побувати в усіх порах року, послухати легенду про саламандру, колекцію природним звуків. Центр організовує екологічні маршрути територією парку, деякі з яких починаються в Берегометі. Наприклад, найдовший дводенний спортивний маршрут «Від краю до краю» протяжністю 25 кілометрів, охоплює майже всю територію національного парка. Починаючись в Берегометі, він проходить через урочище Сухий, хребет Баньків, перлину зеленого туризму село Виженку і закінчується в Вижниці. Інший маршрут «Коромисло», протяжністю 15 кілометрів, починаючись і закінчуючись в Берегометі, пролягає через урочища Стебник та Сухий. А спортивно-пізнавальний маршрут «Бозна», що має протяжність 18 кілометрів, передбачає підйом на однойменну гору висоту 950 метрів, відвідання урочища Стебник та рекреаційної площадки.
Прогулюючись центральною вулицею містечка, неможливо не помітити безліч старих австрійських будиночків та колишніх вілл місцевих багатіїв.
