Новоселиця

На широкій рівнинній терасі лівобережжя швидкоплинного Прута, там, де у нього вливає свої води невелика річка Рокитнянка, розкинулося містечко Новоселиця - село на Буковині, районний центр Новоселицького району Чернівецької області. Тут мальовнича лісостепова природа з м'яким кліматом і проживають добрі та працьовиті люди. Розташована вона за 30 кілометрів на схід від обласного центру. Через Новоселицю проходить автомагістраль з Чернівців, яка розгалужується у місті на Кишинів-Одесу і на Хотин-Хмельницький-Вінницю-Київ, та залізнична лінія Чернівці-Кишинів-Одеса, яка від станції Окниця розгалужується на Київ. Найдавніша письмова згадка про Новоселицю датується 1456 роком.

Як свідчать дослідження науковців, заселення людиною території між річками Прут і Дністер, де знаходиться Новоселиця, відноситься до найдавніших часів. Кам'яні знаряддя праці прадавньої людини (скребла, сокири, молотки, рубила, різці), які відносяться до кам'яного віку, знайдені в багатьох місцях даної території. Тут виявлені поселення трипільської (IV-III тисячоліття до н.е.), комарівської (XV-XIV століття до н.е.), черняхівської (III-IV століття н.е.) та інших культур, а також культур раннього (V-перша половина XIV століття) і пізнього (друга половина XIV-XVIII століття) середньовіччя.

Першим відомим народом, що заселяв землі між Дунаєм і Дністром, були гети (трацького походження). У І столітті н.е. по сусідству з ними появилися даки, які прийшли з Родопських гір. У період великої мандрівки різних кочових народів територію краю переходили готи, гуни, гепіди, авари, угри, печеніги, скіфи. Пізніше, у IV столітті на великій території склалася у державний союз група праслав'янських племен - антів, з яких згодом утворилося ряд племінних об'єднань. Територію середнього і нижнього межиріччя Дністра і Пруту у VIII - першій половині IX століття займали слов'янські племена тиверців.

Більше 200 років (855 -1100 pp.) територія краю входила до складу ранньофеодальної держави Київська Русь, а з XII століття - до Галицького та Галицько-Волинського (з 1199 року) князівства. Монгольська навала призвела до занепаду руських князівств. Землі знесиленого Галицько-Волинського князівства захопила Угорщина. Намісниками на територію нашого краю призначали валаських феодалів.

У 1359 році валаські феодали, скориставшись невдоволенням населення існуючою владою угорського короля, повстали. Угорщина була вимушена визнати існування валаського Молдавського князівства, до складу якого входила територія краю. Саме на цей період припадає міграція на Буковину валахів - предків молдаван і румунів. Засновується ряд населених пунктів, перші згадки про які, в тому числі і про Новоселицю, відносяться до XV століття. А це свідчить, що той чи інший пункт було засновано значно раніше.

Вперше Новоселиця згадується в документальних джерелах від 1456 року під назвою "Шишківці, де був Юріїв двір, на Пруті". Пізніше, вже в документах 1617 року, село зазначається як "Шишкеуць біля Пруту, що тепер називається Новоселиця". Назва Новоселиця свідчить, зокрема, що йдеться не просто про заміну найменування, а про появу нового поселення поблизу запустілих Шишківців.

Перше невелике поселення виникло тут біля ріки Прут, на заливній його терасі. На північній околиці поселення стояла невеличка дерев'яна церква. З часом вона зруйнувалася, на її місці побудована каплиця. До неї перенесли деякі предмети від старої церкви з написами старослов'янською мовою. Судячи з цих предметів, можна зробити висновок, що будувалася стара церква приблизно в кінці XVI століття. Після побудови нової церкви у 1858 році каплицю розібрали. Зараз місце старої церкви знаходиться біля самого берега стариці від Пруту, розташованої впритул до південної околиці Новоселиці, де ще недавно зберігалися залишки церковного кладовища.

З руйнуванням лівого берега тераси, на якій знаходилося селище, населення відступало від ріки на північ, ближче до дороги - сухопутного торгового шляху, який у XII - XIV століттях проходив по долині річки Прут з Галича - столиці Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства - до Бирлада. Отож, своєму народженню і розвитку місто завдячує цій Бирладській дорозі. Будинки тут були рублені або побудовані з глини, під солом'яною або очеретяною покрівлею.

У XVII столітті почалося заселення західної частини Новоселиці. За річкою Рокитнянка виникло поселення, яке найменувалося Долишні Строїнці, а ще західніше - Горишні Строїнці (пізніше Гогуляни). Долишні Строїнці поступово з'єдналися з Новоселицею і одержали назву Селище. Невеличке поселення, яке виникло на стику територій, заселених різними народами, поступово заселялося представниками різних етнічних груп, зокрема, українцями, молдаванами, євреями. Це, безумовно, відбилося на національному складі сучасного населення міста, де дружньою сім'єю живуть представники різних національностей. Займалися жителі в основному землеробством і скотарством, втягувалися в торгівлю і ремесло.

У 1514 році землі Молдавського князівства загарбала султанська Туреччина. Тільки в результаті російсько-турецької війни 1768-1774 років територію краю було звільнено від турків. Після укладення Кучук-Кайнарджійської мирної угоди Росії з Туреччиною 1774 року Новоселиця стала прикордонним пунктом і була розділена на дві частини: західну окупувала Австрія, а східна залишилася під турками. Кордон у місті між двома державами проходив по річці Рокитнянка.

Землі західної частини Новоселиці захопив австрійський барон Зота. Селян примушували працювати на полях барона від зорі до зорі, доглядати його худобу, будувати маєток і господарські приміщення. Частина селян, які залишилися вільними, у 1782 році стають кріпаками Радівецького єпископства, а через два роки їх передають монастирю Гореча. У 1788 році монастир обміняв новоселицькі землі на землі молдавського поміщика Кантакузіно. Таким чином новоселицькі землі та закріплені за ними селяни перейшли у власність останнього. У східній турецькій Новоселиці землі належали молдавським поміщикам із роду Стурдз. У 1804 році, наприклад, боярину Івану Стурдзі у Новоселиці належав маєток з 204 селянськими дворами.

У результаті російсько-турецької війни 1806-1812 років російські війська здобули перемогу і визволили східну частину Новоселиці від турків. У 1812 році ця територія згідно з Бухарестською мирною угодою була приєднана до Росії і увійшла до складу Хотинського повіту Бессарабської губернії. Західна частина населеного пункту і далі залишилася під владою австрійської імперії. Пізніше траплялися випадки, коли прикордонна річка Рокитнянка на землях прилеглих до неї сіл змінювала свою течію, що викликало непорозуміння і суперечки. Вирішувала цю проблему змішана міжнародна комісія, яка створювалася для відновлення державного кордону.

У російській частині Новоселиці 1817 року, а в австрійській 1847 року, відкрили митниці. Вони контролювали рух вантажів і людей по Пруту і ґрунтовому шляху, що сполучав Північну Буковину і Бессарабію. Тут будуються добротні приміщення для прикордонної і митної адміністрації, казарми, складські приміщення. На початку XIX століття в обох частинах Новоселиці розвивається ремесло і торгівля, зароджується промисловість. На 1828 рік у східній частині Новоселиці було вже 2 шевці, 2 кравці, 3 кушніри, 2 колісники, ткач і коваль.

Вигідне географічне положення, розвиток ремесла і торгівлі привели до відкриття в 40-х роках XIX століття ярмарку. Саме тоді Новоселиця почала називатися містечком. Зростає сітка ремісників, з'являються пекарі, м'ясники, столярі, бондарі, миловари, штукатури, лудильники, шапошники, цирульники тощо. Виникає ряд невеликих крамниць.

У 1850 році було завершено будівництво гравійної дороги з Чернівців через Новоселицю на Липкани і побудовано паромну переправу через Прут у Молдавію. Це сприяло дальшому розвитку ремесла і торгівлі, заселенню і забудові містечка. З 1849 по 1859 роки тут побудовано 20 будинків, пристань, декілька водяних млинів. Про це зазначалось у документах за 1860 рік: "Містечко Новоселиця має велике торгове значення. Тут є склад лісоматеріалів, які сплавляються по Пруту. З Новоселиці ліс перевозять сухим шляхом до Дністра, а звідти сплавляють у всі місця Середньої і Нижньої Бессарабії. Головний торговий шлях - Новоселиця, Хотин, Кишинів... Новоселиця є головним пунктом, через який направляються в Австрію худоба і шкіри".

Тогочасна австрійська преса писала про шлях Чернівці - Новоселиця: "... це шлях, яким здійснюється все торговельне і пасажирське сполучення з Росією. По ньому щорічно прогонять тисячі волів у Відень, провозять тисячі підвід зерна, шкір тощо. Ця дорога служить транзитною дорогою для південної і північної частини Росії». Як великий населений пункт Новоселиця з 1861 року стає адміністративним центром Новоселицької волості Хотинського повіту. У ті часи містечко швидко розбудовується. Якщо у 1862 році тут було лише 300 будинків, у 1870 - 342, то в 1875 році - вже 509, а проживало 3031 житель, з яких 1549 чоловічої і 1482 жіночої статі.

Більшість новоселицьких земель належали багатіям. Граф Стурдза, наприклад, прибрав до своїх рук кращі землі Новоселиці, сіл Маршинці, Тарасівці, Котелеве та інших. Крім того, він володів у Новоселиці кількома крамницями, винокурнею, 10 водяними млинами, готелем, 281 селянським двором з 1405 жителями. Поміщик жорстоко експлуатував підлеглих. У травні - червні 1870 року селяни Новоселиці і навколишніх сіл відмовилися виконувати натуральні повинності, не вийшли працювати на поміщицькі поля. Через це у Новоселицю було направлено дві сотні козаків, які жорстоко придушили цей виступ. Згодом землі боярина після його смерті перейшли до володінь його родичів на прізвище Донич.

У 1870 році у Новоселиці діяли винокурня, паровий млин, два шкіряних заводи, олійниця. Це були дрібні кустарні підприємства, де виробництво здіснювалося вручну. У 1880 році на обох шкіряних заводах, власниками яких були міщани Мойше Ейдельман і Анчель Гольденберг, працювало всього п'ять вільнонайманих робітників, які вручну обробляли за рік 2,5 тисяч шкір. На свічко-миловарному заводі Сури Шапір з річним виробництвом 50 пудів мила та 100 пудів свічок працювало всього два вільнонайманих робітники. З розвитком капіталізму власники підприємств містечка частково механізували виробництво. Купець Мордко Клейтман, власник олійниці, встановив на ній парову машину, два механічних преси, проклав водогін.

Велике значення для розвитку економіки мало будівництво у 1884 році залізниці Чернівці - Новоселиця, а в 1892 році - Новоселиця – Окниця - Жмеринка. Внаслідок цього у листопаді 1893 року були з'єднані буковинські залізниці з російськими південно-західними. Новоселиця стала важливим транзитним пунктом. У середині 1899 року північніше митниці, на місці з'єднання російських південно-західних залізниць з австрійськими, було відкрито митну заставу.

Через митницю і митну заставу здійснювався основний потік вантажів і пасажирів з Північної Буковини в Росію, зокрема в Бессарабію, Поділля, Наддніпрянщину, Херсонщину. З Північної Буковини і Галичини в основному направлялися ліс і лісоматеріали (дошки, лати, крокви, ґонт, драниця, дубильна кора), а також сіль, дріжджі, килими, сукно, бавовняні і шерстяні вироби, машини, інструменти, годинники. У зворотньому напрямку з Бессарабії вивозилась худоба (корови, воли, свині, вівці, кози), необроблені шкіри, вовна, жива домашня птиця, яйця, пір'я, зерно (кукурудза, жито, ячмінь, овес, гречка), овочі, фрукти.

Розвиток транспорту сприяв швидкому зростанню числа вільнонайманих робітників, зокрема у ремонтному депо і на лісосплаві.

У 1910 році в Петербурзі вийшов з друку 14-й том великої колективної праці під спільною назвою "Росія". У восьмому розділі цього тому згадується: "У версті від станції на південь, на самому кордоні з Буковиною і Молдавією, при впадінні прикордонної річки Рокитнянка в Прут і на поштовому тракті розташоване волосне містечко Новоселиця, яке має близько 5900, переважно іудейського віросповідання (близько 3900) душ, православну церкву, єврейську синагогу, кілька молитовних будинків, школу, лазарет, понад півсотні лавок, кілька невеликих заводів (шкіряних, миловарних і інших) та інше. Тут розташована митниця, складський пункт лісового матеріалу, який сплавляється по Пруту". У книзі зазначається, що тут живуть козаки з числа тих, які прийшли сюди у XVI столітті з гетьманом Іваном Свірговським допомагати валахам у боротьбі проти турок й залишилися тут.

Наприкінці XIX - на початку XX століття понад 90% населення були неписьменними і малописьменними. У австрійській частині Новоселиці лише у 80-х роках XIX століття була відкрита чотирикласна школа з німецькою мовою викладання. Тут не було жодної української школи. У російській частині містечка були одна церковнопарафіянська школа, де навчалося 12 дітей та земська з 65 учнями. На все містечко була лише одна приватна бібліотека, за користування якою власник брав гроші.

Коли розпочалася перша світова війна, Новоселиця опинилася в центрі воєнних дій між російськими і австро-угорськими військами. Російські війська то наступали, то відступали, отож містечко переходило з одних рук в інші. Воєнні дії принесли містечку великі спустошення: багато будинків спалені або зруйновані, сади вирубані, поля пориті окопами, значна частина населення евакуйована.

Влітку 1916 року російські війська під командуванням генерала О.О. Брусилова почали прорив австро-угорського фронту. Саме із району Новоселиці почали свій наступ військові частини 8-ої армії на Чернівці. Буковину зайняли російські війська. Змучені війною солдати з піднесенням зустріли звістку про лютневу революцію. Вони приступили до створення своїх демократичних органів - Рад солдатських депутатів. У березні 1917 року такий орган був створений і в Новоселиці.

Після Жовтневої революції 1917 року в січні 1918 року у Хотині відбувся IV селянський з'їзд Рад повіту, в якому взяли участь представники Новоселиці. З'їзд проголосив встановлення радянської влади на Хотинщині. Селянам було передано конфісковану у поміщиків землю. Однак 28 лютого 1918 року австро-німецькі війська захопили Хотинський повіт, в тому числі й Новоселицю. Селянам було наказано повернути поміщицькі землі, худобу та реманент. На початку листопада 1918 року під ударами революційних сил австро-німецькі війська відступили. Та незабаром у цьому ж місяці на територією Бессарабії і Буковини вдерлися румунські війська. У січні 1919 року спалахнуло відоме Хотинське повстання, в якому активну участь брали жителі Новоселиці. Двадцять днів мужньо билися повстанці. Група румунських військ, тікаючи від них через територію Новоселицького району і міста, грабувала населення, розстрілювала мирних людей. На околицях Новоселиці повстанці розгромили прикордонну частину, оточили два румунських полки, відібрали у втікаючих награбоване. Але сили були нерівні, повстанців змусили відступити.

На зайнятій території краю бояро-румунські загарбники встановили окупаційний режим. З перших днів вони розгорнули шалену кампанію проти української мови і культури. Заборонялося говорити українською мовою в урядових установах, судах, школах і навіть у церквах. Почалася румунізація населення, перейменування населених пунктів та вулиць. До приходу румунів у Новоселиці були вулиці Центральна, Хотинська, Садгірська, Липканська, Генеральська, Ад'ютантська, Поштова, Циганська, Банна тощо. Тепер вулиці одержали назви Штефан чел Маре, Короля Фердинанда, Принца, Драгоша Воде, Александра Кузи та ін. Сама ж Новоселиця стала називатися «Ноуа Суліца» (Нова Сулиця).

Селянство безжалісно грабувалося, на його плечі лягли великі податки. Кращі землі у Новоселиці стали власністю великих поміщиків. Багатій Цибульський мав 300 гектарів землі, а поміщик Ромашкан - 200 гектарів орної землі і 200 гектарів лук і лози. Водночас усі селянські господарства населеного пункту мали всього 300 гектарів землі.

На початок 20-х років населення містечка зросло до 10 тисяч жителів, переважно єврейської національності. У ті роки почалася масова еміграція євреїв у Перу, Венесуелу, Колумбію, Чилі. Займаючись бізнесом, вони швидко нагромаджували капітали, залишаючись там жити або повертаючись назад. У 1920 році в західній частині міста в маєтку поміщика Крауза побудований спиртзавод, на якому працювало близько 50 робітників. Підприємець єврей Абрам Штейн на березі Пруту побудував лісопильню, так звану трачку, яка у 1924 році згоріла дотла. Поблизу Рокитнянки виник крохмальний завод. У Новоселиці на 1922 рік діяло 27 корчм, православна церква, 10 синагог. У 1925 році німець-підприємець Людвіг побудував паровий млин та невеличку електростанцію, потужністю 45 кіловат.

Уродженець Новоселиці Макс Ройтман у книзі "Спогади про Бессарабію", яка вийшла в 1993 році в Ієрусалимі, докладно описує Новоселицю 20-х років. Сплановане містечко, пише він, у вигляді грубої решітки: три вулиці уздовж і шість впоперек. Витягнулося воно від Пруту до залізниці. Більшість будинків тут глиняні, покриті соломою або дранкою. Лише багатії жили у центральній частині міста в цегляних будинках, з розкішним меблюванням, килимами, диванами, піаніно. У містечку не було електрики, каналізації. Лише центральна дорога була покрита гравієм, а тротуари - дошками. Уздовж дороги - канави для стоку води.

Жителі містечка займалися ремеслом, торгівлею, підприємництвом. Один підприємець обладнав соляну фабрику, розмелюючи сіль за допомогою коня, другий виробляв цукор з цукрового буряка, третій виготовляв ободи для коліс. Тут діяли олійниця, миловарня, лісопильня. Отож, Новоселиця була звичайним провінційним містечком. І все ж в неї, завдячуючи її положенню, було щось своєрідне, яке допомагало новосельчанам подолати нудьгу: це річка Прут - джерело насолоди і місце проведення вільного часу, залізничні станції в російській і австрійській частинах міста, звідки ходили поїзди в недалекі Чернівці, де можна було налагодити ділові контакти, проконсультуватися у лікаря, повештатися по крамницях і культурних закладах.

У 1931 році в західній частині Новоселиці побудована птахозабійна фабрика - теперішній птахокомбінат, яка належала акціонерному товариству "Пасеря". З різних частин Бессарабії і Буковини скупники доставляли сюди птицю. Перероблену продукцію відправляли в основному за кордон - в Австрію, Німеччину, Італію, Англію, Палестину.

26 червня 1940 року уряд СРСР направив румунському уряду ноту про повернення Бессарабії та передачу північної частини Буковини Радянському Союзу. 28 червня цього ж року в місто вступила Червона Армія. Тут була встановлена радянська влада. Організовано промислові артілі шевців, кравців, перукарів. Новостворений промкомбінат об'єднав олійницю, кушнірний цех, лимарню, миловарню, цех по виготовленню цукерок і халви, кам'яний цех. Кваліфіковані столярі, які раніше працювали на підприємців, утворили артіль "Червоний меблевик". Розширені виробничі площі шкіряного заводу, розпочато будівництво цегельні. У Новоселиці запрацювала машинно-тракторна станція.

У березні 1941 року 45 бідняцьких і середняцьких господарств Новоселиці об'єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Чкалова. У ній було 100 гектарів землі, 11 коней, 5 теличок, 10 овець, 350 курчат і 50 каченят, пасіка з 14 бджолосімей, деякий сільськогосподарський реманент. У місті запрацювали школа-десятирічка з українською мовою навчання, неповно-середня і дві початкові школи, в яких навчалося 1295 учнів. За короткий період часу розширили лікарню до 100 ліжок, відкрили райздороввідділ, поліклініку, диспансер, дитячу консультацію, санітарну інспекцію. У райцентрі відкрито будинок культури, кінотеатр, будинок піонерів.

Німецько-румунські загарбники завдали місту великих збитків. Було зруйновано його центр, депо, лісопильний і шкіряний заводи, електростанцію, спалено близько 560 будинків. Жителі міста свято бережуть пам'ять про 218 новосельчан, які віддали своє життя, захищаючи рідну землю. На центральній вулиці стоїть обеліск загиблим воїнам-землякам, на якому викарбувані їх імена. А в парку культури та відпочинку знаходиться братська могила, де вічним сном сплять воїни-визволителі. Зразу ж після визволення міста почалася його відбудова. Новосельчани люблять своє місто, яке в недалекому майбутньому стане ще красивішим.

У Новоселиці налічується понад 90 вулиць. Кожна з них неповторна. У назвах багатьох вулиць відчувається подих історії. Чимало з них названі іменами людей, які мають безпосереднє відношення до міста. Новосельчани свято шанують пам'ять про своїх визволителів. У місто неодноразово приїжджали рідні Героїв Радянського Союзу Є.К. Кремльова і О.М. Птухіна, старшого лейтенанта Г.І. Коберідзе та інших полеглих радянських бійців, які поховані у Новоселиці.

Незважаючи на економічні труднощі, які спіткали нашу державу на початку її становлення, новосельчани доклали всіх зусиль, аби утриматися, як кажуть, на плаву. На цьому шляху були і здобутки і невдачі.

Красивішає і впорядковується Новоселиця. На центральній площі відкрито пам'ятник Т.Г. Шевченку. Тротуарною плиткою вкриваються пішохідні доріжки центральної вулиці міста.

Значно розширилася мережа приватних крамниць, кафе і барів. На зміну автобусам, які курсували між Новоселицею і Чернівцями, а також між містом і селами району, прийшли елегантні "бусики". Місто живе, розвивається, міцніє.

АВТОРИ: Олексій Іванович РИНДЮК, почесний член Українського товариства охорони пам'яток історії і культури; Йосип Федорович ГАВРИЛЮК, член Національної спілки журналістів України.