Привіт!
Куди ви вирушаєте?
Пошук
Пошук
Пошук
Пошук

Дрогобицький солевиварювальний завод (ДП "Солевиварювальний Дрогобицький завод", дрогобицька солеварня, дрогобицька жупа) - найстаріший з нині діючих солеварних заводів в Україні та одне з найстаріших підприємств Східної Європи. Це державне підприємство, основний вид діяльності якого - добування солі. Крім того, добування інших корисних копалин та розроблення кар'єрів. Працює за адресою: 82100, Львівська обл., місто Дрогобич, вулиця Солоний Ставок, 27.

У часи Київської Русі (10-13 століття) слава про дрогобицьку сіль ширилась українськими землями. Дрогобицька солеварня була найбільшою на Перемишльській землі. Крім того, солеварня є найстарішою в Україні. Виробництво ведеться тим самим способом, що й колись, а саме – виварюванням соляної ропи.

Вперше згадка про сіль з Дрогобича датується 1390 роком, коли Володислав Опольчик обдарував галицьке архієпископство десятиною солі з Дрогобича. Поширено вказують, що солеварня (жупа) безперервно працює починаючи з 1250 року. Ця дата не має під собою жодної історичної основи. Дрогобицька солеварня розташована неподалік від родовищ соляної ропи або ж сировиці. Протягом багатьох століть солеваріння було основним промислом у Дрогобичі. Це й відобразилось на гербі міста: на синьому тлі зображено 9 соляних топок (форма, у яку пресували сіль). 

В останні десятиріччя існування Галицько-Волинської держави Дрогобич стає одним із найзаможніших міст. За дрогобицькою сіллю прибували чумаки з різних кінців України - з Поділля, далекої Брацлавщини, Холмщини, Волині. На волинських пристанях над Случем і Горинню дрогобицьку сіль вантажили на річкові судна - ком'яги і сплавляли до Прип'яті, а далі Дніпром аж до самого Києва. Частина веж у Дрогобичі, Ясениці та інших навколишніх селах належала королю. На них змушували працювати селян, підданих монарху, який віддав жупу в оренду багатим італійським купцям, переважно генуезцям, що ходили з купецькими караванами з Італії через Львів і Буковину до Кримського міста Кафи.

Протягом XIV-XV століття вони майже безперервно були управителями й головними працівниками жупи (стара назва солеварні) в Дрогобичі - уміло догоджали королям і про власний зиск не забували. Італійці виробляли сіль високої якості. Вони значно розширили торговельні зв'язки Дрогобича з Європою. Та, діючи монопольно й наживаючись експлуатацією, часто спричиняли в місті конфлікти. 1491 року конфлікт італійців з дрогобичанами та приїжджими купцями розв'язувався королівським указом. При тому було постановлено, аби для вантаження солі вироблялися вози довжиною на 14 п'ядей, шириною на 17 соляних топок на дні і на 20 - вгорі, висотою на 20 топок, поставлених одна на одну. Віз такої конструкції вміщав 6000 топок солі. Незабаром, з метою дотримання вулиць в доброму стані, дрогобичани одержали право побирати 3 динари від воза, який переїжджав через місто із сіллю чи товарами. Є свідчення, вулиця Жупна, яка з’єднувала місто з солеварнею через міст, мала дерев’яне мощення, ймовірно для того, щоб не було болота.

З опису 1768 року знаємо, що вулиця Жупна (вона існує й досі) мала дерев'яний настил. Із територією жупи її єднав міст, побудований над досить глибоким тоді потоком Побук. У часі згадуваного опису на дрогобицькій жупі діяли дві криниці: Королівська (шурф №1) і з відновленою приватністю - барона Гартенберга (шурф №2). На обох дозволявся солевидобуток на користь так званого "шпиталю для убогих" - невеликої лікарні при костелі. 1565 року в Дрогобичі було виварено 26 тисяч бочок солі, в тому числі близько половини на приватних солеварнях, а решта на королівській жупі.

На даний час на підприємстві випускається продукція двох видів: "Сіль кухонна виварна йодована" і "Сіль кухонна виварна без добавок", які мають "Сертифікат відповідності Державної системи сертифікації УКРСЕПРО" зареєстрований в Реєстрі за № 11А 1.021.Х003763-07. Сіль відповідає вимогам ДСТУ 3583-97 (ГОСТ 13830-97) "Сіль кухонна. Загальні технічні умови".

У 1339 році Дрогобич захопили поляки, а сіль із навколишніх підприємств стала власністю короля. Згадку про дрогобицьку сіль знаходимо також в грамоті короля Владислава ІІ про постачання чотирьох возів дрогобицької солі до Львівського капітулу від 8 грудня 1432 року.

Солеваріння в околицях Дрогобича забезпечувало розвиток міста. Архівні дані свідчать про те, що в 1565 році було 45 соляних виробництв – королівських, монастирських та приватних. Завдяки солеварні Дрогобич розвивався і розбудовувався. Популярною міською історією оповита з’ява поруч із солеварнею церкви святого Юра. Кажуть, солевари буквально виміняли її на сіль у 1656 році в карпатському селі Надіїв, що біля Долини, в розібраному вигляді перевезли возами і знову зібрали – вже на теперішньому місці. Проте, інша версія каже, що привезли лише частину брусів і добудували вже існуючу на цьому місті церкву. 

У 1772 році після першого поділу Польщі Східна Галичина стає територією Австрійської імперії. Окрім солеварного промислу, набирає обертів нафтопереробна промисловість. Сіль, видобута на дрогобицькому підприємстві, експортувалася до багатьох європейських країн. Але найбільшого свого розквіту солеварня досягла при австрійському правлінні. 

На жаль, зараз Дрогобицька солеварня не виглядає дуже презентабельно, територія солеварні велика і простора, проте занедбана. Будинки з червоної цегли або дерев’яні, збудовані без жодного цвяха… Можна тільки уявити, як це все виглядало ще 100 років тому. Зараз життя жевріє тільки в кількох приміщеннях – у відстійниках ропи, будинку із шахтою, а також там де випарюють та фасують сіль.

Однак можна відвідати екскурсію, де туристам покажуть сольову шахту і продемонструють, як видобувають сіль. До речі, цей процес за кілька століть практично не змінився. Виробництво тут складається із кількох основних етапів: випомповування ропи з шахти >> "гравітаційне" очищення у відстійниках >> випарювання солі у ваннах >> розмелювання >> пакування. Ропу витягують з глибини 50 метрів, після чого їх закачують у спеціальний резервуар. Потім сіль випарюють, дроблять і відправляють її на фасування. У майбутньому на базі старовинних цехів планують створити музей.

Колись ропу тягнули волами і кіньми, а потім встановили помпу - таку ж, як використовують при видобутку нафти. Зараз ропу тягнуть електричною помпою. Криниця - шурф - має 50 метрів, всередині східці, щоб можна було спускатися донизу, а стіни оббиті дубовим зрубом, який зберігся ще з 1473 року. Наступний етап – "гравітаційне" очищення у відстійниках. Ропа з шахти попадає сюди трубами. Будинки відстійників збудовані без єдиного цвяха і буквально до фундаменту просолені за роки.

Випарювання видобутої тут ропи відбувається "як колись" - розпалюють дрова під широкими та неглибокими ваннами з ропою, ропа парує, сіль осідає на дні ванн та збирається кристалічними шкірочками на поверхні. Її збирають "граблями", пакують в мішки та відправляють на сушку. Усе навколо в приміщенні обліплене сольовими “сталактитами”, у повітрі пахне вогнем та, очевидно, сіллю. Люди, котрі тут працюють жартують, що вони наскрізь просолені, мають постійні сольові інгаляції та справді майже не хворіють.

Проте, справжній скарб солеварні – це пластівці солі, котрі збираються з поверхні паруючої ропи, це “прикарпатська fleur de sal”. Ця сіль особлива – дуже ніжна на смак, має делікатну крихку текстуру і дуже цінується в гастрономії. Пелюстка такої солі може бути не лише приправою, а й прикрасою.

Дрогобицька солеварня розташована недалеко від центру міста в Ужгородському провулку. Дістатися до солеварні можна від старовинної церкви Святого Юра або ж з боку вулиці Солоний Ставок. Храм святого Юра, як і багато чого в Дрогобичі, з'явився завдяки солеварам. Вони виміняли його на свою продукцію у 1656 році. У розібраному вигляді перевезли на волах з карпатського села Надіїв та зібрали знов.

Cолеварня зараз на добу в середньому виробляє 500 кг. В місяць це виходить близько 11 тонн. На заводі модернізували обладнання, але не вистачає коштів довести цю ідею до кінця. Якби вдалося, то виробництво можна було б збільшити щонайменше вдвоє, переконаний директор заводу. На її території є 9 пам’яток культури місцевого значення. Підприємство розташоване в межах охоронної зони пам’ятки ЮНЕСКО. А частина території самого заводу має статус щойно виявленої пам’ятки археології.

Самі містяни вважають Дрогобицьку солеварню перлиною міста! Вона є на мапі найдавніших постійно діючих підприємств світу, адже безперервно працює з 1250 року. Солеварня – першопочаток Дрогобича, як міста, а на гербі зображено 9 топок солі. Одна частина її території розташована в межах буферної зони пам`ятки Юнеско – церкви святого Юра, а інша – в межах охоронної зони пам’ятки державного значення – церкви Воздвиження Чесного Хреста. Вся територія Солеварні, а це 5,8 га є пам’яткою місцевого значення, а північна частина солеварні (3 га) має статус щойно виявленої пам`ятки археології.

Влітку 2018 року було напрацьовано концепцію ревіталізації (відновлення) солеварні за участі мешканців міста та представників громадських організацій. На її основі студенти Львівської політехніки створили архітектурний проект ревіталізації. Дрогобичани за допомогою публічної консультації обрали туристичне гасло міста: "Дрогобич – у ньому вся сіль". Цим вони ще раз підкреслили важливість збереження історичної спадщини міста. Сіль – це символ Дрогобича. Про це свідчить навіть герб міста, на якому зображено дев'ять топок солі. Топки місцевої солі є одним з найпопулярніших сувенірів у Дрогобичі.

Разом з тим місцеву сіль активно використовують дрогобицькі кнайпи. Деякі з них популяризують бренд солі, як символу міста. Наприклад, у кафе під назвою «Кавун» відвідувачам пропонують солоний торт та солону каву, а також улюблену страву Івана Франка за рецептом його невістки Ольги Франко – паприкаш. Це – картопля, тушена з куркою та грибами, під бринзою. В іншому закладі "Локаль на Панській" подають каву за рецептом святого Дроґо, якого вважають покровителем кави та кав'ярень. І хоч зараз солеваріння у Дрогобичі занепало, самі дрогобиччани про своє "біле золото" пам'ятають і пишаються ним. Саме це дає надію, що у них все вийде.

22 лютого 2021 року Дрогобицька солеварня знову відчинила свої двері для відвідувачів – усіх охочих, хто має намір більше дізнатися про це унікальне підприємство та незмінні технології солеваріння, які не одну сотню років працюють у Дрогобичі. Екскурсія солеварнею привернула увагу не тільки дрогобичан, але й відвідувачів зі Львова, Стрия, Трускавця, Самбора та Стебника. 

Сьогодні солеварня на порозі великих змін. Нещодавно змінився менеджмент солеварні, підприємство отримало нового керівника – дрогобичанина Олега Петренка.  Відтак, зміни на цьому підприємстві будуть, адже є велике бажання покращити ситуацію на солеварні та команда, яка вже працює над цим. В перспективі, це успішне підприємство та потужна туристична локація Дрогобиччини та Львівщини. Запаси розсолу тут, за даними геологів, – невичерпні і можуть служити ще тисячоліттями.

Про потенціал збільшення кількості туристів можна говорити, беручи до уваги кількість туристів, які відвідують розташовану поряд церкву Святого Юра (20 тис. туристів в рік). Про перспективи туристичного та культурного розвитку території солеварні можна також говорити, розглядаючи приклади розвитку подібних підприємств у інших європейських містах. На приклад, на території вже непрацюючої солеварні Lion Saltworks (Англія) у 2019 році було проведено 68 подій (від невеликих лекцій до великих фестивалів), на території частково діючої солеварні в Галле (Німеччина) у 2019 році було проведено 38 подій, а на діючу солеварню Saline Lusenhall (Німеччина), щоб поглянути на процес виробництва, можна потрапити в будь-який час, попередньо зареєструвавши екскурсійну групу. Слід згадати окремо про копальні солі у Велічці (Польща), які є пам’яткою ЮНЕСКО та які у 2016 році відвідали 1,5 млн туристів. Ці всі приклади вказують на зацікавленість туриста пам’ятками індустріальної спадщини та на значний туристичний потенціал Дрогобицької солеварні при умові мінімального облаштування території.

Фотографії
Відео
Найближчі маршрути
с. Сопіт, через Сопітські полонини до с. Сопіт
с. Корчин, через вдсп. Гуркало, г. Парашка до с. Крушельниця
с. Кам'янка, через г. Лопата, м. Сколе, г. Парашка до с. Крушельниця
с. Корчин – вдсп. Гуркало