Замок Потоцьких, Івано-Франківськ

Палац Потоцьких - пам'ятка архітектури та містобудування історичного значення в місті Івано-Франківськ. Комплекс палацу був збудований у 1672-1682 роках і добудовувався у 1980-х роках. Палац Потоцьких у Івано-Франківську є об'єктом охорони культурної спадщини, він охороняється державою - розпорядженням виконавчого комітету Івано-Франківської обласної ради народних депутатів від 26 травня 1981 році № 238 - його визнано пам'яткою місцевого значення.

Його звів польський коронний гетьман Андрій Потоцький для себе і родини. Він використовувався спершу, як місце проживання власників Станиславова, а згодом упродовж десятиліть - як військовий госпіталь. У радянські часи тут діяв військовий госпіталь.

Наразі дослідники не мають навіть приблизного "портрету" резиденції. Історія палацу, найбільш ймовірно, зберігається у польських або австрійських архівах. На даний час місцева влада продовжує його реставрувати.

Спочатку був дерев’яний замочок. Він знаходився на місці сучасної греко-католицької катедри і саме в ньому народився син Андрія Потоцького – Станіслав. Цей палацик будувався одночасно із заснуванням міста і скоріш за все йому відводилась роль тимчасової резиденції.

Намір звести новий, більш респектабельний палац виник ще на початку 1670-х років. Мандрівник Ульріх фон Вердум, який відвідав наше місто у 1672 році так описує побачене: "Замок, у якому він сам зараз живе, також лише дерев'яний, але вже завезе­но балки, цеглу й кам'яні плити для іншого замку, важкої будівлі, що має звестися в пів­денно-східному кінці міста. Воєвода хоче за­безпечити його вежами та іншими укріплен­нями, як цитадель".

Тоді придворним архітектором був Франсуа Корассіні і, можливо, саме він розробляв креслення палацу. Але польсько-турецькі війни завадили будівництву. Прикарпаття перетворилось на арену жорстоких боїв, а у 1676 році навіть витримало тривалу облогу турецького війська. Зрозуміло, що тоді було не до палаців. По закінченню війни Потоцькі приступають до будови.

Протягом 1679-1682 років на північно-східній околиці міста постав замок, який органічно вписався у систему Станиславівських укріплень. Два могутні бастіони і равелін прикривали його з півночі. Проте будовою займався вже новий архітектор – Кароль Бенуа, який змінив свого попередника після закінчення контракту останнього.

Наступний мандрівник, який завітав у Станиславів у 1687 році пише, що "палац збудований з каменя і прекрасно оздоблений". Він являв собою триповерхову будову яка ховалась у глибині парку і мала складатись і з центру, лівого та правого крила. Проте у ХVIII столітті встигли збудувати лише центр і ліву частину. В центрі парку знаходилась стара кухня, а по боках, немов кам’яні чатові, стали нова кухня і офіціни. Ці двоповерхові споруди із грубими стінами, які збереглись до сьогодні, одночасно відігравали ще й оборонну роль.

Від міста палацовий комплекс був огороджений дерев’яним парканом із кам’яними стовпами, справжньою прикрасою якого стала парадна в’їзна брама прикрашена військовими обладунками. Площа перед огорожею називалась "еспланадою" і була вільна від всілякої забудови. Це переслідувало одразу дві мети: у випадку пожежі вогонь зупинився би на цій пустці, а при обороні палацу це дозволяло вести артилерійській вогонь з парку по площі. В кінці ХVIII століття вимоги безпеки трохи пом’якшились і це дало змогу звести на еспланаді стайню та возівню, де зберігались панські карети.

Нажаль ні планів, ні графічних зображень палацу не збереглось. Проте до нас дійшов опис його оздоблення у 18 столітті. Отже: замок у нижній частині складався з шести невеликих склепінчастих кімнат, кухні та сіней.

Крученими сходами піднімались на другий поверх, "до великої зали з паркетною підлогою, полотняною біло мальованою стелею та двома вікнами. До виходу на вал (який з трьох боків оточує палац зі всіма замковими забудовами) є двоє великих засклених дверей. За ними є міст, що виводить аж до валу. У залі всі стіни оббиті полотном з різнокольоровими смугами. З цього залу крізь подвійні, помальовані на біло із золоченим листям, двері входилось до покою компанії, в який дубова підлога, стеля з полотна помальована на біло, шафовидний камін з цегли, двоє подвійних вікон." Поруч знаходився спальний покій і "гардеробка", далі "покій для жінок", "кав'ярня", друга "гардеробка", передпокій і покій, де підлога викладена дубовим паркетом, стеля оббита полотном, помальованим на біло, чотири вікна, стіни помальовани не дуже широкими темно-сірими смугами, панелі дерев'яні, темно мальовані".

Третій поверх складався з вісьмох кімнат, доволі скромно обставлених.

Зрозуміло, що за свою довгу історію старий палац бачив у своїх стінах багато поважних гостей. Крім, звичайно, численної родини Потоцьких, тут був і польський король Ян ІІІ Собеський, і володар Трансільванії Ференц ІІ Ракоці, знаходили притулок дружина і доньки українського гетьмана Пилипа Орлика, та навіть є легенда, що сам австрійський цісар Йосип ІІ завітав сюди.

Як і кожна магнатська родина Потоцькі просто змушені були жити на широку ногу. Тому доволі часто влаштовували бали, звані вечори, весілля та інші забави. Коли народився французький принц, що приходився родичем дружині власника Станиславова, то у палаці влаштували феєрверк на честь вінценосного немовля. Крім веселих свят відмічали і сумні події. Так, епідемія чуми 1729-1730 роках забрала життя багатьох  представників родини, а похорон Йосипа Потоцького у 1751 році взагалі набув масштабів державної події.

Але Потоцькі вміли не тільки розважатися. Ось що пише польський історик про потаємний бік діяльності володарів міста: "У гетьманському палаці народжувались нові політичні рухи, ідеї, авантюрні плани та задуми. Саме звідси посилилися чутки про політичні інтриги. Ці чутки бентежили можновладців у палацах Дрездена, Варшави та Петербургу. Тут складалися хитрі плани, які своїми таємними сітками обплутували Константинополь, Париж та Стокгольм. Станиславівський гетьманський палац перетворився на гніздо  антисаксонської опозиції. Саме тут народилася ідея посадити на польський трон гетманського сина Станіслава".

Для повноти картини треба додати, що існував ще невеликій позаміський палацик. Він знаходився наприкінці сучасної вулиці Бельведерської, у мальовничій місцевості, звідки відкривався чудовий вид на місто. Чудовий вид французькою звучить як "бельведер", від цього і походить назва нашої вулиці. Проте у народі його охрестили "Бліхом", через близькість до Бистриці, де прали білизну. Спорудили цей палац на початку 1730-х років. Саме там померла дружина Йосипа Потоцького – Вікторія з Ліщинських. У ХІХ столітті палац переходить до рук якогось дрібного поміщика, який розбирає споруду на будівельні матеріали.

Проте з переходом Галичини під владу Австрійської імперії вплив Потоцьких на місто різко зменшується, а після банкрутства останнього власника Станиславова Прота Потоцького у 1801 році місто взагалі переходить у державну власність. Австрійці влаштували там військовий шпиталь, який більше 200 років не міняв свого призначення. Зрозуміло, що нові господарі перепланували палац згідно його нового призначення, знищивши при цьому інтер’єр. В першій третині ХІХ століття під час пожежі згорає центральне крило споруди. Військові не стали відновлювати його а просто розібрали. У 90-х роках вони збудували двоповерховий хірургічний корпус у лівій частині палацового парку.

У буремному ХХ столітті військовий шпиталь служив австрійським військам, російській царській армії, воякам Української Галицької Армії, польським військовим, червоноармійцям, німцям, військовослужбовцям радянської армії і збройних Сил України.

Друге тисячоліття палац зустрів як один із найстаріших військово-лікувальних закладів на Україні. Але приваблива ділянка у центрі міста вже муляла очі багатьом можновладцям. У 2004 році між Міністерством Оборони України (міністр Євген Марчук) та "Прикарпатською фінансовою компанією" Олега Бахматюка було укладено договір, згідно якого такі ласі шматочки військової нерухомості як палац Потоцьких, будинок офіцерів та генеральський особняк на Шевченко обмінювались на кілька квартир для військових у якомусь райцентрі. Все це діялось за мовчазної згоди губернатора Михайла Вишиванюка, який перед тим чимось стукав себе у груди і голосно кричав, що історичні пам’ятки у приватні руки не потраплять.

Коли громадськість дізналась, що пам’ятка історії та архітектури ХVII століття фактично віддана за безцінь, здійнявся страшенний галас. Кажуть, що навіть у кулуарах Верховної Ради, де працював депутат від Блоку Литвина Олег Бахматюк, його жартома називали "графом Потоцьким". Аби не провокувати громадськість і уникаючи судової тяганини, молодий "граф" задекларував, що передає палац у власність громади. Представниками цієї самої громади себе одразу ж почали вважати Івано-Франківські обласна і міська ради. За багатостраждальний палац розгорнулась маленька паперова війна, між лівим і правим крилами Білого будинку. Допоки тривала гризня між політичною елітою міста і області, спритний підприємець декілька разів перепродав палац своїм дочірнім фірмам, і тепер вже жоден суд не поверне пам’ятку у державну власність.

У підсумку зараз палац залишається у власності Олега Бахматюка, і стоїть пусткою. У будинках вибиті вікна, протікає стеля, тріскають стіни і заростає сад. Жодних робіт по відновленню історичної пам’ятки не ведеться. Парадна брама, яка вважається одним з символів Івано-Франківська, ось-ось впаде туристам на голови. Складається враження, що будівлю спеціально доводять до аварійного стану, коли вже нічого не можна буде зробити.

Восени 2016 року старовинна резиденція Потоцьких ожила. Територію ретельно прибрали та провели там «Операцію на серці міста» – мистецьку акцію, що об’єднала театральні перформанси, хоровий спів, літературні читання, пленери для художників та фотографів і майстер-класи для дітей. Згодом також приїжджали науковці з України та з-за кордону. А ініціативна група містян створила благодійний фонд, який міг би залучати грантові кошти для відновлення історичної пам’ятки. Але нині ці землі знову під замком – у судах вирішується питання, хто ж є справжнім власником палацу.

Та доки ділять землю, будівлі та права власності, палац поволі руйнується, забираючи у небуття таємниці Потоцьких, військові атаки, які відбила Станиславівська фортеця, та неповторний дух минулого, що міг би приваблювати до Івано-Франківська тисячі туристів, охочих доторкнутися до історії.