Глибочок

Глибочок - село в Україні, у Великокучурівській сільській територіальній громаді Сторожинецького району Чернівецької області. Село розташоване на річці Гірський Тікич. Його населення - майже 1200 осіб. До районного центру - Сторожинця - 4 км, до обласного - Чернівців - 20 км.

Перші згадки про село датуються 1718 роком. Щодо походження назви села існує дві основі версії: від глибокої частини річки, де розташований Глибочок, або ж від роздоріжжя у центрі, яке ділить його на 4 частини - кожна належить до сусідніх сіл. У часи Київської Русі через поселення проходила основна лінія військових укріплень - змійових валів заввишки 10-20 м, - які захищали від нападу степовиків.

Цікавою у селі є двометрова церква-вулик, яка розташована обабіч дороги Чернівці - Сторожинець.

Глибочок - гарне підгірнянське село яке чарує своєю своєю дивовижною вродою, працьовитими людьми, гарними господарями .Глибочок має свою історію, в якій відображено основні події суспільного життя , що відбувалися протягом століть на Буковині . Чимало легенд, віршів, розповідей про горе і радість життя села, які живуть і сьогодні серед його мешканців. Село розташоване на горбистій і лісистій місцевості, розчленованій ярами і балками. Свою назву воно отримало від маленького потічка, який бере початок у лісах під селом Ропча і згодом перетворюється на невеличку річечку під назвою Глибочок.

Історично так склалося, що в центрі села є роздоріжжя. Воно ділить цю місцину на чотири частини, кожна з яких належить до сусіднього села. Одна вулиця - до Кам'яної, друга - до Снячева, інша до Сторожинця, а найбільша - до Старих Бросківців.

І хоч часто сусіди фактично відносяться до різних громад, місцевий мешканець Микола Адамович каже: "Це перехрестя стало своєрідним перехрестям єднання, яке, на перший погляд, лише назвою, а насправді багато чим нас усіх об'єднує".

Однак на карті району село існує. Навіть є табличка з такою назвою при в'їзді до нього. Тому, щоб не плутати читачів, надалі називатимемо це гарне місце Буковини - Глибочок . Це село зовні звичайно відрізняється від своїх багатих "сусідок" - Кам'яної та Михальчі. Надто просте і небагате. По-сучасному не розбудоване. В селі проживає понад 1200 людей, це 500 дворів. Кілька сімей є багатодітними. Тут є невелика частка тих, хто виїжджає на роботу за кордон. Але велика частка молоді, яка після навчання у вишах не поспішає повертатися до Глибочка. Село невеличке, але в ньому є своя школа, церква, клуб, магазини, фельдшерсько - акушерський пункт, бібліотека.

Приміщення нинішньої школи спочатку слугувало дитячим садком. Пізніше його реорганізували в Старобросківську школу-сад, потім в Старобросківську початкову школу. Зовсім недавно, в 1999 році, тут відкрили Глибочківську школу І-ІІ ступенів. В школі навчається 105 учнів. Є класи, де 8 учнів, є і по 16 учнів. Учні 10-11 класів змушені продовжувати навчання в школах міста Сторожинця. Садочка взагалі немає, хоча батьки з радістю віддали б своїх чад на виховання у дитячі установи. "Ідеально було б створити навчально-виховний комплекс, однак вся проблема в тому що бракує приміщень. Вдуматись, 9 класів - 9 приміщень, учительська і все. Спортзалу немає. Фізкультуру проводять в коридорі, а в ясну погоду - на вулиці.

Отже, незручностей вистачає, а перспективи немає. Попри те, що село газифіковане понад п'ять років назад, у школі досі практикують пічне опалення. І в цьому керівництво школи вбачає лише плюси. "Навіть у люті морози в класах діткам тепло. Ми палимо стільки, скільки треба, не економимо, опалюються пічки з коридору, тому ні пилу, ані диму в класах немає. Якщо на газифікацію школи знайдеться спонсор, ми, звичайно, не будемо проти, однак, і не нарікаємо на те, що маємо", - каже завуч школи Валерія Іванівна Іліка.

Церква Святого Юрія

Зовсім недавно на перехресті чотирьох територіальних громад та трьох вулиць - імені Назарія Яремчука, Володимира Івасюка та Івана Миколайчука був збудований чудовий храм, як втілення мрій всіх жителів Глибочка. Саме в день святого Георгія, 6 травня 1999 року, був закладений перший камінь під цю величну будівлю. І аж через 12 років парафіяни та гості зібралися, щоб освятити остаточно завершений та оздоблений за всіма канонами храм. Свого часу саме Микола Євгенович Адамович разом з покійним Мірчею Адамовичем та Василем Нягулом вперше озвучили мрію про зведення церкви, а відтак - почали втілювати цю ідею. Зайве пояснювати, скільки постало бюрократичних перешкод, різних умовностей.

Служба Божа правиться з першого дня, як було закладено перший камінь у підмурівок. Сніг, дощ, спека, а віряни приходили послухати проповідь, схилити голови у молитвах. Спілкуючись з прихожанами, можна почути про те як працювали по черзі на будівництві, готували обіди для майстрів, найнятих аж з Галичини. Найактивнішими при будівництві були Г. М. Свереда та сім'я Горохівських, сім'я Миколи Адамовича, Марії Антоняк, багато інших.

У селі немає власної сільської ради, адже село по клаптиках належить до різних територіальних громад. Мешканці села Глибочок уже понад 10 років просять у влади можливості відокремитися і створити власну інфраструктуру, починаючи від сільської ради і закінчуючи дитячим садком. "Мешканці села потерпають від укрупнення та оптимізації, що активно впроваджує влада по всій країні. Цього року закрили поштове відділення, люди змушені за комунальні послуги їздити платити у район. Аптеки взагалі у нас ніколи не було. Пенсіонери, які найчастіше хворіють, змушені їхати по ліки в райцентр. А наше село не настільки малозаселене , аби забирати у людей найпотрібніші блага для існування", - розповідає жителька села, депутат М.І. Солтич.

Наше село невеличке, але славиться багатьма народними майстрами: по обробці деревини, вишивальниці, писанкарі. Відома писанкарка нашого села - Ковалюк Стефанія Іванівна.

Народилася вона у селі Старі Бросківці, у звичайній селянській сім'ї, в якій свято берегли і дотримувалися народних звичаїв, традицій, обрядів. Кожного року, навесні, в Чистий четвер, перед Великоднем бабуся Фрозіна, покупавшись, одягала білу полотняну сорочку, покривала голову білою хустиною, казала молитву і сідала біля шпаргата "писати" писанки. У хаті панувала тиша, тільки маленька Стефа з цікавістю спостерігала за бабусею і розпитувала її про секрети писанкарства. А старенька бабуся Фрозіна із задоволенням відповідала внучці на запитання, прививаючи любов до народних традицій. За роботою бабуся розповідала внучці легенди про писанки, крашанки. Ось одна з них.

"Коли злі люди вели Христа розпинати на гору Голгофу, то кидали в нього каміння. А маленькі діточки, які дуже любили його, бігли попереду і збирали те каміння у пазуху, щоб його менше було. Отож викидають вони його з пазухи, а то вже не каміння, а писанки!.. Так віддячила Матір Божа маленьким діточкам за їх добрі серця. А кожний християнин писанки пише відтоді, аби не забувати собі самому та й ближньому нагадувати, що Господнє Писання збувається і збудеться до кінця..."

Вже у 8 років Стефа почала опановувати найпростіші елементи розпису, бо бабуся спішила передати єдиній внучці свої вміння і талант. Як раділа бабуся, що онука виявилася здібною.

Ще один з відомих людей - майстер по дереву, людина з золотими руками, обізнаний з різноманітними техніками обробки деревини - це пан Дмитро Спінзак. Народився він 1952 року, в гірському селі Зелене Верховинського району Івано-Франківської області. Говорить пан Дмитро, що на Гуцульщині багато таких майстрів як він. Столярством займався його тато, дід, прадід. Дід з татом будували хату з дерева, а малий Дмитрик з братами допомагали їм: тесали дерево, розпилювали, зарубували. Навчив їх дід виготовляти хатнє начиння. Дмитро Михайлович каже, що його батьки в горах і сьогодні користуються дерев'яними ложками, масничками, макогонами, маглівницями (дерев'яними пральними дошками), коромислами, бочками, діжками, коритами,є у них мисник, лавиці, стільці.

Під час відвідин пана Дмитра на його обійсті можна побачити дерев'яну хату, зроблену власними руками майстра. Займається господар столярством. Виготовляє на замовлення вікна, двері, лавиці, ослони. Для цього використовує давні знаряддя праці: тесло, стамеску, долото, рубанок, фуганок. Ложкарство є невід'ємним промислом в його роботі. Виготовляє ложки, лопатки, ополоники, тачівки, вилки, колотівки, макогони, стільнички. Для дерев'яного посуду майстер заготовляє деревину берези, липи, інколи - груші. З розпиляного дерева робить спочатку заготовки, котрі потім обробляє спеціальними ложкарськими інструментами: різцями, шліферами, ножами. Більше виробів він виготовляє зимою, а літом заготовляє деревину. Дерев'яні вироби екологічно чисті, прості, не лаковані, не фарбовані, злегка випалені. Сировину для виробів пан Дмитро заробляє в лісі, виконуючи різні роботи. Шкодує, що в нього немає сина, якому зміг би передати свою майстерність. Сказав, що хто захоче навчитися виготовляти вироби з дерева, не відкаже, навчить. Гріх закопати талант в землю.

Як би нам хотілося, щоб було більше таких людей, які свято бережуть традиції нашого народу і передають їх наступним поколінням. Як мало таких людей, які творять таку красу, передають духовний світ української нації. Страшно подумати, що це мистецтво може зникнути. Кому, як не нам його відроджувати. Ми повинні докласти багато зусиль, щоб створити таку атмосферу, аби молодь не цуралася національного спадку. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна чітко зрозуміти сьогодення, і уявити майбутнє. "Той, хто не знає свого минулого, - любив повторювати М. Рильський, - не вартий майбутнього".

Яскравим українським колоритом,
Мов вишите, пишається село,
Простенько вбране чебрецевим квітом,
З якого сонце до небес зійшло.
Не охопити до кінця й не спити
Душею той сільський медовий квіт,
І колоситься золотаве жито,
Вдивляючись волошками у світ.
Зігріте праслав'янською любов'ю
Моє село - від пращурів-дідів,
Благословенне працею людською
І Божим Духом із покон-віків.
Я відчуваю тут своє коріння,
З якого живлюсь, дихаю й росту,
Бо я - землі священної творіння,
А значить - маю міссію святу -
Добро творити, вірити, кохати
На цій прадавній сонячній землі,
І серцем щиро те оберігати,
Що тут зродилось - в рідному селі.
Вдягає день калинове намисто
І сонця хліб кладе на рушничок...
Моє село - свята моя колиско,
Мій рідний чебрецевий Глибочок...

Галина Ткаченко