Привіт!
Куди ви вирушаєте?
Пошук
Пошук
Пошук
Пошук

Вище тiльки Бог: У найвищому поселеннi Карпат нинi живе лише один чоловiк

38

Великого Прислiпа, що на Верховинщині, не знайти на картi. Це поселення найменше й найвище в Українi. Перша хата тут – на позначцi 1250 метрiв над рiвнем моря. Постiйно мешкає в ньому лише одна людина, хоча загалом є чотири обiйстя.

Назва поселення, швидше за все, походить вiд слова “прислоп”, яким тут називають великий капкан на ведмедя. Однак ведмедiв, каже єдиний газда на поселеннi, тут давно не бачили.

До села веде туристична дорога, яку проклали вiд Верховини до верхiв’я гори Бiла Кобила (1477 метрiв). Йти близько восьми кiлометрiв угору. Мiсцевi ж кажуть, що для них це легка прогулянка. Лiсова дорога виводить на полонину де мешкає 55-річний Микола Дячук – лiсоруб.

Коваль Микола Дячук – у кузні:” Я – самоук. За що не беруся, усе роблю досконально. І столяр, і будівельник” (Фото: Ольга КАМЄНЄВА)

“Чому я тут i досi живу? Бо в мiстi для мене роботи нема. А тут я газда. Ягоди зiбрав – заробив, коня пiдкував – заробив. У мiстi був би просто безробiтним”, – каже чоловiк.

Дерева чоловiк рубає на замовлення й лише з дозволу лiсгоспу. Мiнiмальний дозвiл виписують на обробку десяти кубiчних метрiв деревини – це десь три-чотири смереки. Отож тисячу гривень пан Микола отримує за зрубування та обрiзання чотирьох смерек. Чоловiк має коня, завдяки якому заробляє ще пiвтори тисячi гривень – за транспортування деревини до машини. Має пан Микола i вантажне авто, яким возить деревину до сiл та мiста.

“За одне замовлення можу заробити вiд 3500 гривень, – пiдсумовує. – Правда, воно буває раз чи два на квартал”.

Заробляє чоловiк також на збираннi ягiд та грибiв, на виловi риби. На своєму обiйстi має кузню. Коня пiдкувати – 200 гривень, за сокиру чи косу по 250 править. Пана Миколу знають у сусiднiх поселеннях як доброго майстра й часто звертаються до нього iз замовленням. Тож заробленого власною працею йому вистачає на нормальне життя. Мешкає газда в хатi, яку збудували ще 1906 року. Старi гуцульськi килими, дерев’янi стiни, глиняна пiчка, а з благ сучасного свiту – газова плитка, електричний чайник, телевiзор iз супутниковою антеною, музичний центр i десяток аудiодискiв. З господарки в Миколи – кiнь та великий кабан на iм’я Iван Петрович.

“Нудно менi не буває. Сюди часто туристи навiдуються. Особливо влiтку, коли ще тепло. Часом виходжу з хати, а на галявинi наметiв повно. Я гостей припрошую – заходьте, чаю хоч вип’єте, кваску нашого. I не лише нашi приїздять, а й молдовани, поляки, нiмцi. Усi на Бiлу Кобилу йдуть – до її вершечка звiдси зовсiм трохи пiднятись треба”.

“Квасок”, яким пригощає пан Микола, – це компот iз лiсових ягiд, головним компонентом якого є чорницi. “Городу не маю, – каже чоловiк. – Земля тут така, що нiчого не росте. Картоплю, капусту, крупи – все треба купувати. Але, дякувати Богу, грошей на це вистачає. Сало от маю, тушкованку – то я свиню забив”.

Пан Микола одружений, має сина. Але вони на полонинi жити не хочуть. До родини чоловiк навiдується часто. Усi свята разом вiдзначають.

У поселеннi є чотири хати вiддалiк одна вiд одної. Дерев’янi, на навiсних замках. Деякi хати вже почорнiли вiд старостi. Є тут i цвинтар, на якому з десяток поховань. Одне з них – свiже. Нещодавно поховали мiсцевого старожила. Церкви немає, лише невелика каплиця. На службу пан Микола ходить до Верховини, що за вiсiм кiлометрiв звiдси. Там же – найближчий магазин, лiкарня й поштове вiддiлення. Час вiд часу до села навiдується друг пана Миколи – Василь. Вiн жив тут, але вирiшив перебратися до Верховини. Переїхала звiдси й багатодiтна родина.

“У них семеро дiтей було, – каже пан Микола. – Нiби хату продали, а кому – хто їх знає? Люди втiкають iз гiр, кажуть, що тут нелегко. А я залишаюсь, бо менi навпаки – просто. I головне – робота є, що мене годує”.

А ще 5 років тому тут жили три родини і самотній старенький дідусь Юрочко, який вже поселився на сільському цвинтарі.

Юрій Павлюк на прізвисько Юрочко – на цвинтарі. Тут похована його дружина Анна. Більше 40 років чоловік жив сам (Фото: Ольга КАМЄНЄВА)

Хаті багатодітних Кіщуків не менш як 200 років. Аж чорна від часу й негоди будівля, яку ніколи не торкалася ­фарба, нагадує сарай. Попід стінами знадвору розкидані каструлі, миски, пакети. На кривому ґанку стрибають худенькі дітлахи. Побачивши чужих, ховаються у темне провалля сіней. За хвилину визирають надвір. 6-­річний Іван соромиться, його випихають із хати ­силоміць.

Наталя, Михайлик і Яринка Кіщуки граються з кошенятами у своїй хаті Василь Кіщук розпалює піч (Фото: Ольга КАМЄНЄВА)

– Я все вижу, все чую, як вони тут ­тирлують, – 42­ річний Василь ­Кіщук вигулькує з­за хати. Тінь від козирка камуфляжного картуза прикриває ­довгообразе обличчя, лишаючи на сонці темні від соку ягід губи. ­Влітку та ­восени більшість гірських жителів заробляють на грибах і ­ягодах. – Я за неділю сам заробив тищу гривень. ­Вообще­то по дереву працюю, та зараз роботи нема.

Із двох кімнат в хаті жила тільки одна. Цегляна пічка в кутку, стелажі з хатнім начинням: миски, пачки прального порошку й кави, мильниці, пакети з вермішеллю, кухлі – все стоїть упереміш. На стінах – купа картинок, фотографій, календарів, ікон, чашок, тертушок, сковорідок, новорічні гірлянди. Один із кутків прикрашає невеличкий телевізор. Ловить п'ять каналів, два з них – румунські. На трьох диванах неприбрані постелі, діти там граються зі смугастими кошенятами. Цілують їх, розставляють лапи в сторони, наче лялькам.

Чоловік накладає в піч дрова й каже, що всі діти шкільного віку живуть і вчаться в інтернаті у Верховині 10 місяців на рік.

Хліб печемо домашній, ковбасу, м'ясо рідко в лавці беремо. Сало є своє – тримаємо порося за стінкою. Всього не годні купити дітям, але є люди бідніші. Слава Богу – не голодуємо.

За кілька десятків метрів від старої хати зводять третій рік нову.

У напіврозваленому сараї багатодітної родини Кіщуків у Великому Присліпі жила собака Пальма, а позаду – нова хата. (Фото: Ольга КАМЄНЄВА)

Питаємо, чи спілкуються із сусідами.

Спілкуємося з дідом Юрочком, він вже старенький і живе самотньо. Того року просив, щоб я поміг сіно йому скидати. Ходжу до сусіда коваля, з ним оце Ганнуся на базар поїхала – машину має. У мене будови багато, то як треба щось зварити – до нього. А ще є багатодітна сім'я за горою, то вони сюди не навідуються, хоч і півгодини ходу. Малі діти у них ще.

Іван та Ганна Ринзахи з дітьми Ганнусею, Іваном і Марійкою на порозі нової хати. Родина живе без світла (Фото: Ольга КАМЄНЄВА)

Здалеку видно, як господарі, попере­джені телефоном, поспіхом домивають у ночвах когось із дітей. Сідають на порозі нової дерев'яної хати.

Помітно, що всі переодяглися для зустрічі. Батько – 34 ­річний Іван Ринзах у білій сорочці й гумових чоботях, мати – 24 ­річна Ганна до спортивних штанів одягла блискучу кофтинку на ґудзиках, 8­ річна Ганна в чорних лакованих туфельках і платті з величезною плямою.

Переїжджати ближче до сусідів чи вниз у Верховину Ринзахи не хочуть. У подружжя є кінь, корова, телиця, порося, кури.

В хаті за верандою – велика кімната, стеля й стіни якої наполовину оббиті барвистою клейонкою. Половину приміщення займає збита із дощок лежанка. На ній – кілька постелей, валяється м'яка іграшка – бичок. Із меблів є ще ­фабричне ліжко, в якому спить немовля. Ні шафи, ні полиць – стіни голі. Весь куток займає пічка-­буржуйка.

На зворотному шляху заходимо до коваля Миколи Дячука. По черзі стукаємось об одвірки низьких дверей гуцульської хати.

Гримить грім. У шибку стукає град, розміром із добрячу квасолю. Господарі просять вимкнути мобільні телефони. Кажуть, недавно блискавкою вбило восьмеро підлітків на горі Піп Іван. Ті гралися мобілками.

Крім Дячука, його дружини й старої матері, в хаті зібралися гості – чоловік і дві жінки. У приміщенні важке сивушне повітря, на столі пляшка самогонки. Трапеза відбувається в повній темряві. Спілкуватися з ґаздою виходимо в сіни.

Крізь причинені двері видно, як ­всіяне крижинками подвір'я продовжує ­заливати дощем. У дворі – ЗІЛ, стос ­свіжо­обтесаних колод. Усі господарські будівлі Дячуків нові. Лише на хаті ­табличка, де польською мовою зазначено, що її побудовано 1937 року.

– Я живу в жінки, у неї хата ліпша, – каже Микола. – Тут кузня, токарня, хочу ще лісопилку побудувати. Мій тато був ковалем. Я теж роблю коси людям й усе, що по лісовому господарству знадобиться. Самоук, вчився у старих ковалів. Я за що не беруся, все роблю досконально. І столяр, і будівельник. Так уже Бог дав.

У Миколи Дячука троє дітей.

Сусіди в мене такі люди, що люблять, коли їм помагають, а самі – нє. Та я їх і не прошу, що з цих багатодітних візь­меш. Діду самотньому колись покошу, дров підвезу. Він жінці моїй якийсь вуйко далекий. Був у хаті в нього. ­Умови страшні просто. Кажу: "­Купіть диванчик, подушечку, кусок матерії застеліть". "Нема за шо", – відповідає. ­Рідкісна людина, ворог сам собі, а так чоловік хороший. Як дружина в нього померла, так із жінками нічо й не мав, – сміється.

Негода не вщухає. Господарі пропонують лишитися на ніч. Відмовляємося, бо завтра – потяг на Київ. Дорогу вниз перекривають гірські потоки, що зранку ще були вузькими струмками. ­Часом доводиться брести по кісточки, а то й по коліна у воді. Блискавка раз по раз перерізає небо.

За 2 год. у Верховину входимо мокрі як хлющі.

Автори:текст: Наталя ПАВЛЕНКО, Іван СТОЛЯРЧУК, фото: Ольга КАМЄНЄВА

Фотографії
Вас також може зацікавити
Туристичне страхування громадян України

Karpaty Rocks

понеділок, 2022, Січень 24 - 15:22

Чому болить спина?

Karpaty Rocks

вівторок, 2022, Січень 18 - 12:27

Що необхідно туристу в Карпатах

Karpaty Rocks

четвер, 2021, Грудень 23 - 12:48